Олімпіада шукає собі захисника
На той час мати-цариця Олімпіада перебувала в Епірі і звідти насторожено й ревниво стежила за боротьбою полководців її тепер вже мертвого сина та поділом імперії. І сама поривалася встряти в ту бучу, претендуючи на свої права, але поки що стримувалась. Змушена була, адже на відміну від діадохів не мала реальної сили і боєздатного війська. Несподівана смерть ще молодого сина, котрий з таким тріумфом завоював стільки світу, вразила її своєю загадковістю. Чому це її син мусив померти, коли йому всього лише тридцять три роки і він ніколи не скаржився ні на що, був здоровим і витривалим? А молодість — це міцна фортеця для смерті. У синовому віці тільки б жити і богам дякувати... Ні, тут щось не те. Спершу не повірила, відмахнулась від жахливої чутки, будучи переконаною, що все то Антіпатр, ворог її, розпускає недобрі вісті. Щоб їй якомога болючіше дозолити. Коли ж по якомусь часі надійшло офіційне повідомлення про смерть Александра у Вавилоні, не закричала, не заголосила, а тільки глухо мовила: "То все Антіпатр та син його Іолай. Вони, вони дали Александру трутизну, щоб захопити владу..."
Доказів тому не мала ніяких, але вірила, бо люто ненавиділа Антіпатра та його синочка і була переконана, що все зло в імперії від них, від Антіпатра та синів його Іолая і Кассандра. Але більше про смерть сина не говорила, трималася спокійно, з гідністю. І всі дивувалися її витримці, а хто називав її позаочі бездушною і жорстокою — подивіться, мовляв, царицю навіть смерть єдиного сина не вразила, не надломила! Але що було у неї на серці, на душі, того вона ні перед ким не відкривала, надто гордою і самолюбивою була і терпіти не могла тих, кого горе гне чи біда ламає.
У неї лише у вічу почорніло, як доповіли про смерть сина, на якусь мить вона осліпла, але зір відразу ж і повернувся. Тільки звідтоді ні-ні та й запурхають перед очима чорні метелики. Особливо як починає хвилюватися. Але тих чорних метеликів ніхто, крім неї самої, не бачить, а зовні вона залишається все такою ж гордою, пещеною, непроникливою, велично-недоступною і холодною — як до чужої біди, так і до своєї власної. Єдиним смислом свого життя Олімпіада — коли вже не було в цьому світі ні мужа-царя, ні сина-імператора — вбачала захоплення влади. Про всесвітнє панування, до якого прагнули і йшли чоловік і син, вона не мріяла, а ось щодо панування в Македонії, то була не проти. Більше того, вважала, що македонський трон належить тільки їй. їй і нікому більше, бо вона є матір'ю-царицею. І, коли почалася боротьба полководців за владу, вирішила свого не віддавати нікому і з усіх сил боротися за македонський трон. А для цього треба було будь-що зжити з світу білого свого небезпечного ворога Антіпатра, намісника Македонії. Оскільки ж достатньої сили для боротьби з могутнім намісником не мала, то чекала допомоги і справедливості.
Але ні допомога, ні справедливість нізвідки не йшли. Була глибоко обурена і вражена тим, що полководці її сина, борючись за владу і свої корисливі вигоди, забули про неї, матір-царицю. Забули чи не захотіли з нею ділитися владою?
Згадка про те, що полководці її проігнорували і далі на неї не звертали уваги, викликала у жінки несамовиту лють, від якої перед очима знову пурхали чорні метелики. Але зусиллям волі Олімпіада отямлювалась — та й чим вона може пригрозити всесильним діадохам, у руках яких непереможне військо? Навіть за свого життя син не підтримував матір в боротьбі з Антіпатром, його сторону брав. А тепер на кого сподіватися, коли кожний багне вирвати владу тільки собі? Зусиллям волі брала себе в руки, заспокоювалась, щоб тверезо обміркувати ситуацію: де вихід? Повернутися в Македонію? Але там ворог її, Анті-патр. Ризиковано. В Епірі теж ні на кого обіпертися. Елліни не допоможуть. По-перше, вона їм ні до чого, а по-друге, елліни самі стогнуть під македонською силою. Залишалися полководці її сина. Не всі вони однакові.
Одні борються за збереження імперії для нащадків її сина, інші розривають імперію на шматки, для себе. Першим її увагу привернув Євмен. Не будучи македонцем за походженням, він найбільш ревно боровся за інтереси
Македонії. Походив він із сім'ї бідного херсонського візника, зумів отримати пристойне виховання, мав значні успіхи в науках і тілесних вправах. На вигляд приємний, стрункий, все у нього досконале, наче статуя талановитого митця. Манери витончені, вишукані, чим він різко виділяється серед грубих і брутальних македонських командирів. Ще юнаком його побачив Філіпп у Кардії, на тамтешніх змаганнях підлітків. Євмен відзначався кмітливістю і спритністю, на змаганнях зайняв перше місце і викликав всеза-гальне захоплення. Філіпп прямо зі змагань забрав його до себе у Македонію. Коли хтось було заїкнувся, що Євмен не знатного роду, Філіпп відмахнувся: "З якого він роду, бідного чи багатого, знатного чи простого, мені байдуже. Головне, що він кращий за інших, а такі мені потрібні". І невдовзі син херсонського візника-бідаря став особистим секретарем македонського царя. Правда, пастала-кали, що буцімто Філіпп так захопився Євменом, що... Але ті брудні плітки Олімпіада гнала од себе. У Філіппа, переконувала себе, жінок завжди вистачало, щоб він ще й з чоловіками спав. Євмен просто полонив його своїм умінням. Він досить швидко виявив незвичайні адміністративні здібності і гнучкий розум. Філіпп не міг нахвалитися своїм секретарем і високо його цінував. Цінував Євмена й Александр. В Сузах, під час східного походу, імператор одружив Євмена на сестрі своєї першої дружини Барсіки. Євмен був особистим секретарем Александра, його архігра-матиком, головним писцем при македонському війську, а під час походу в Індію був призначений полководцем з правом самостійного командування — так йому довіряв Александр і так цінував його незвичайні здібності. Згодом Євмен став начальником кінноти. І взагалі — одним з най-талановитіших полководців, котрий ніколи не програвав бою. Як людина незвичайної сміливості й відваги. Перший воїн. Ніхто із знатних полководців не міг зрівнятися з цим сином бідного херсонеського візника. Як глава царської адміністрації і хоробрий полководець, Євмен користувався пошаною і великим довір'ям Александра, знав усі його задумки і плани і всіляко їх підтримував. В оточенні царя Євмен ні перед ким не поступався ні розумом, ні відданістю, ні кметою і, хоч не македонець, був рівнею всім видатним македонським полководцям, хоч знать і вважала його чужим. І тому, що він не був македонцем за походженням, а користувався великим довір'ям і Філіппа, і Александра, йогозавжди оточували явні і потаємні заздрісники і вороги. Тож Євмен іноді з гіркотою зізнавався, що почуває себе в оточенні диких звірів. Адже всі його незвичайні адміністративні здібності, розум, обдарування, військові успіхи завжди викликали роздратування і заздрість. Якийсь там... син візника, а посмів піднестися над усіма — знатними і родовитими! Пихаті й чванливі македонці не вважали його за рівного собі — ось чому Євмен, пов'язавши свою долю з Македонією, завжди був відданий цареві, бо тільки цар міг його захистити. За життя Александра ненависть і заздрість полководців до чужака Євмена стримувалась авторитетом і владою царя. Та тільки не стало захисника, як Євмен опинився між ворогами. Його ненавиділи не тільки за талант, розум, а й за велику вірність Александру та його ідеалам, і особливо його політиці будь-що зберегти імперію для нащадків. Тому ніж на нього гострили завжди і завжди його тримали напохваті. І якщо були безсилими сьогодні його прибрати з дороги, то відіклали те на потім, до зручніших часів.