Коли про це передали Олімпіаді — ледь не задихнулася від гніву. Вона буде царицею Македонії, а синок якоїсь там коханки — спадкоємець престолу? Та швидше каміння саме вгору полетить, серед ночі сонце з'явиться, аніж буде те, що задумала фессалійка! Та швидше вона зі своїм Ар-рідеєм кров'ю вмиється, ніж Олімпіада дозволить їй царювати. До крові кусала губу. І тут її кривдять. В Епірі, в дядька-царя, була підневільною, її принижували всі кому заманеться, приїхала в Македонію — і тут те ж саме почалося. Та в Епірі вона терпіла, змушена була терпіти, бо не мала ні сили, ні влади, ні прихильників. А в Македонії, ставши царицею, вона по-іншому заговорить зі своїми кривдниками, і байстрята різних там фессалійок ніколи не стануть спадкоємцями престолу!
А ночами плакала, кляла свою нещасливу долю. Але по-при'все Філіппа кохала. Як вона його, зрадливого, кохала, ждала-виглядала! А він, загулявши з нагоди її приїзду в Пеллу, здавалось, і зовсім забув про неї. Таке міг утнути лише Філіпп. А втім, треба звикати до цього. Правду каже Ланіка, чоловіки усі такі. Тож попри все готувалася до весілля, хоч образа й терзала її. Та вдавала, що все гаразд. А надійде потрібний час — вона своє ще візьме!
І хоч як не кляла Філіппа за зраду, та, коли він четвертого чи п'ятого дня нарешті згадав і про неї, зраділа, ожила, розквітла. А він з'явився, молодий, свіжий, бадьорий і гарний. Не втрималась, птахою кинулась в його дужі обійми. Як він її пригортав, як цілував, як на руках носив!.. Про все в ту мить забула. З нею він і — її. Назавжди, до скону літ.
— Ти ж у мене одна-єдина,— шепотів він їй ніжно-ніжно.— А інші — то таке... Тільки ти. Тільки з тобою я щасливий.
І сам у ту мить вірив, що тільки з нею буде щасливий. Тільки з нею. І вона тому вірила і ще вірила, що тільки з ним вона буде щаслива. Тільки з ним...
— Поклянися... поклянися...— тулячись до нього, шепотіла Олімпіада.— Що тільки зі мною... тільки мій...
Філіпп охоче і щедро клявся. Що-що, а клястися він міг легко, охоче і багато. З будь-якого приводу. Ось тільки клятви ніколи не дотримував і не вважав те за щось негарне, бо завжди діяв так, як у ту мить було вигідно. І тільки.
— Ну, звичайно ж, моя люба царице, клянуся!..
В місяці гамеліоні, в січні — лютому
В місяці гамеліоні, як по всій Македонії гули-вили сніговії й тріщали морози, вирішили зіграти весілля царя Філіппа з княжною Олімпіадою. Вже принесено, як і велить звичай, весільну жертву Аполлону — теличку, котру оббілували, засмажили і з'їли в честь майбутнього весілля. А потім молода — це найприємніша жертва Артеміді — піднесла богині пасмо свого волосся, молодий же перед весіллям пасмо свого волосся підніс Аполлону. І вже в будинку молодої збуджена кваплива метушня, ахи та охи, радісне сум'яття, пісні, жарти... Молода, як тільки-но рабині заходилися мити їй ноги та натирати її пахощами, навперебій вигукуючи: ах, яке прекрасне тіло в молодої, ах, як такому тілу буде радуватись молодий, заплакала. Але сльози її були світлі і радісні.
Потім рабині співали сумної пісні, що, мовляв, княжна Олімпіада з волею-неволенькою прощається, з батькового дому в дім молодого назавжди перебирається, а Олімпіада, слухаючи сумну пісню, вдавала, що гірко плаче,— такий звичай! Плакала, не підозрюючи, що мине не так багато часу і вона по-справжньому гірко заплаче у своєму заміжжі. Але в той радісний день Олімпіада лише для годиться пускала сльозу, ховаючи в собі радість.
Невільниці викладають нареченій зачіску. Волосся в Олімпіади чорне, довге, густе й пишне. Рабині-умільці завивають локони, фігурно їх викладають і скріплюють шпильками. Інші заходжуються біля личка молодої. Хоч воно свіже й гарне, але без білил, рум'ян та фарб для брів і вій не обійдешся. Брови підводили товченою сурмою, повіки відтінювали вугіллям, вії темнили, щоки та губи підфарбовували паличками із свинцевого сурику.
І ось вже молодій наділи шафрановий хітон — довгий, з барвистою каймою внизу, його перехоплено в талії.пояском і скріплено срібною пряжкою на правому плечі. Поверх хітона рабині накидають на плечі молодій пурпуровий, з малюнком, пеплос — шматок тканини, що править за плащ,— і гарно драпірують його безліччю різноманітних зборок.
Взуто розкішні жовті черевики.
Вже молода в прикрасах — золотих сережках, коралях та діадемі із золотого листя й таких же гілочок мирта. Царську діадему Олімпіада надіває з хвилюванням вперше у своєму житті.
Насамкінець молоду оббризкують духами, на руки надівають золоті обручі. Здається, все. Олімпіада оглядає себе в люстерках, що їх з усіх боків підносять рабині. Звідти на неї дивиться вродливе, тонке й ніжне лице, злякано-схви-льоване, з променистими очима, рівною, ніжною шиєю, стрілками брів, повними губами. Ніс трохи завеликий, але нічого — вона гарна.
І ледве на молоду наділи весільне покривало, як залунали радісно-сполошені вигуки:
— Наречений-цар біля порога молодої!
— Де батько? Треба вже зустрічати молодого і в дім його впускати, бо ще передумає та до іншої молодої піде.
Галас, зойки, сміх...
Двері будинку молодої прикрашені оливковими та лавровими вінками. До них підходить молодий. Він у хітоні, поверх якого накинуто пурпуровий плащ, голова непокрита, у вінку із золотого листя й гілок, світлі очі царя — променисто-добрі і лагідні. Сяють... На ньому червоні черевики, на пальці — золотий перстень. Розсіюючи пахощі духів, молодий переступає поріг дому молодої, за ним переступають поріг його дружба, рідні та друзі і шумно, гамірно заходять у залу, вигукуючи, як і велить звичай:
— А чи тут молода живе? А чи сюди ми потрапили, чи нам інший будинок шукати?
— І будинку іншого не треба шукати, і молода ваша тут живе,— одказують Леонід з Ланікою, названі батьки молодої.— Тільки ми ще подумаємо: віддавати вам молоду чи, мо, ще почекати?
— То думайте, думайте пошвидше,— вигукують дружки.— Бо молодому дуже хочеться до молодої — так він її кохає.
Леонід, як і годиться батькові молодої, приніс жертву перед домашнім вогнищем і врочисто молодому сказав:
— Не віддаю тобі свою дочку, а назавжди відриваю її від серця свого і від домашнього культу. Віднині і до віку вона приноситиме жертви тільки предкам мужа свого.