І тут сталося те, чого Олімпіада аж ніяк не могла передбачити, їй донесли, що Кассандр, який на той час був у Греції (тримав в облозі місто Тегеї і, здавалось, застряв там надовго), почувши, що чинить Олімпіада в Пеллі, несподівано зняв облогу і прискореним маршем рушив у Македонію.
Це не віщувало нічого доброго — Олімпіада відчула, як над нею нависла тінь ненависного їй Антіпатра. Посилала навстріч Кассандру загони з наказом будь-що розбити Кассандра і не пустити його військо в Македонію, але загони чомусь переходили на бік Антіпатрового сина.
Кассандра вже ніхто не міг зупинити. І Олімпіада збагнула, що на самому початку її царювання вже проглядає й кінець. Слала гінців до Полісперхонта, але він потрапив в оточення ворогуючих полководців і нічим не міг їй зарадити.
А невмолимий Кассандр наближався. А з ним наближався і її кінець. Пощади від Кассандра — це вона знала — їй не буде. Нерви у неї не витримали, Олімпіада заметалась, як у пастці. В столиці вже не могла знайти захисту й порятунку. Вихід був один — треба тікати у якусь із фортець. Все зваживши, Олімпіада вибрала місто Під-ну, що стояло на морському березі. З собою забрала онука та його матір Роксану, дочку Філіппа Дедомею, а також багатьох родичів. З поквапу не звернула уваги, що серед її родичів та прихильників немає ані полководців, ані просто військових діячів.
Фортеця в Підні була слабенькою, напівзруйнованою і непридатною для тривалої облоги. До того ж у фортеці не було необхідних запасів провіанту. Але про все це дізналися лише тоді, як Олімпіада, рятуючись від Кассандра, замкнулась у фортеці. Та й військової сили в цариці мало: невелике двірцеве військо, не зовсім ще й боєздатне, трохи кінноти і слони, яких Кассандр не взяв із собою. Цих сил було явно замало, щоб утримувати фортецю. Та Олімпіада у перші дні була спокійна, бо сподівалася на допомогу Полісперхонта з моря і епірян із суходолу. Останні й справді зібралися на допомогу Олімпіаді і вже було й вирушили, але Кассандр влаштував засідку і вщент їх розбив. А на чолі Епіру поставив свою людину. Та цього Олімпіада, сховавшись у Підні, звичайно ж, не знала.
Не могла прийти на допомогу й Македонія, бо ті, хто хотів було це зробити, лише побачивши, у яких безнадійних умовах опинилася цариця, кинув її напризволяще. Не зміг прийти на виручку і Полісперхонт, чиє військо зазнавало в ті дні поразки.
Взимку 318—317 років Кассандр оточив Підну і взяв її в суцільне кільце—з суші та моря. Почалася виснажлива облога. Досить швидко в місті спалахнув голод. Військо отримувало стільки на місяць, скільки раб отримував на п'ять днів. А вершники, оскільки вони не належали до регулярного війська, то й узагалі не отримували пайків — смертність серед них була найвища у Підні.
Коней забивали на м'ясо і сяк-так трималися.
Слонам давали дрібно порубані колоди, слони гинули. Люди ледве пересувалися, зчорнілі, шкіра та кості. Вулиці почали вкриватися трупами, в місті стояв жахливий сморід від трупів людей та тварин, що розкладалися. Важко було дихати. Взимку, коли стояли невеликі морози, було трохи легше, а як по весні пригріло сонце — сморід посилився так, що люди вже почали задихатися.
Олімпіада мешкала із своїми людьми у палаці — взимку там було нестерпно вогко і холодно. В палаці голодували, як і у всьому місті-фортеці. Цариця ходила чорна, змарніла, із запалими щоками й очима, геть постаріла. Сухі губи були міцно стиснені, днями вона їх не розтуляла. Ні з ким не хотілося ні говорити, ні навіть їсти, тільки постійно мучила спрага — суха й пекуча. І відчувала, що за плечима вже стоїть смерть. Від неї навіть пронизливим холодком віяло, крижаним, недобрим. Але попри все ходила, гордо піднявши голову. Іноді замикалася в покоях і днями не з'являлася серед своїх. До всього була байдужа, іскорка життя у ній жевріла лише до онука, за малим Александром вона стежила, гляділа його і навіть вболівала щиро. Часто наказувала підданим:
— Годуйте в першу чергу малого Александра. Все краще — йому. Не забувайте, він майбутній цар і йому треба вціліти.
Але в майбутнє вже ніхто не вірив. Яке майбутнє? Тут хоч би день прожити — і то добре. Але цариці боялися і, коли вона йшла — висока, худюща, зчорніла, із землистим, злим лицем і сивим волоссям,— ховалися, щоб зайвий раз не потрапляти їй на очі. Коли ж хто зважувався скаржитись на труднощі, цариця відповідала з неприхованою ненавистю, відповідала, наче брудом в чуже лице кидала:
— Нікчеми! Вам аби жерти і в теплій, м'якій постелі ніжитись!
Іноді щось на неї находило, вона ридала і всіх благала:
— Потерпіть... Треба терпіти... Ось-ось прийде допомога...
Але поміч не йшла. Та й звідки вона могла взятися. У місті вже не було чим дихати, трупний сморід проникав і в палац, ним просякувався одяг, люди, помешкання. Ніс у кожного був забитий мертвечиною. І тому кожному здавалося, що й він теж труп, що це від нього мертвечиною несе... А люди й далі мерли, падали на вулицях, і нікому було їх прибирати і ховати.
І нікому, і ніде, бо місто було в щільній облозі — носа не висунеш за браму.
Військо терпіло до весни, а далі й воно втратило терпець. Вимагали від цариці: або здай місто на милість Кассандра, або відпускай на волю воїнів. Живими гнити серед смердючих трупів вони не збираються.
Олімпіада ж на своєму затялась:
— Я навіть слухати не хочу про якусь там здачу! Ви — боягузи! Які ви в біса воїни? Воїни мужні, а ви...— і закінчувала як присуд виносила: — Тримайтеся, скоро прийде допомога.
На неї дивилися як на людину несповна розуму. Олімпіада кричала, і губи у неї тіпались:
— Здавайтесь, боягузи, на милість Кассандра! А зі мною зостануться лише вірні мені люди!
— Та що з нею, божевільною, балакати,— кричали воїни. — Якщо їй хочеться, хай іде до загибелі, а ми не підемо за нею на той світ, як стадо покірних баранів!
І військо, вишикувавшись у колони, рушило до брами. Олімпіада стояла на стіні, куталась у чорний плащ і дивилась, як відчинилася фортечна брама, як з неї виходили і здавалися її воїни. Потім їй сказали, що Кассандр прийняв воїнів милостиво, нагодував і розіслав по різних місцях країни — це й була єдина кара, і воїни прийняли її охоче, бо сподівалися на гірше.