Далі ідуть подорожні, куди їх тропа закликає,
I незабаром стають на горбі, що над містом панує,
Маючи замок насупроти себе грізнuй оборонний.
Дивом дивує Еней на споруду таку — між землянок,
Дивом дивує міським бруковицям, і брамі, і людям.
Пильно до праці взялися тірійці: ті мури мурують,
Щоб докінчити фортецю, підкочують брили камінні,
Інші для власних осель позначають грунта борозною,
Треті суди уставляють, сенат та уряди найвищі,
Гавань поглиблюють там, а тут підмурівки виводять
Задля сидінь театральних, і просто у камені дикім
Повирубали колони — майбутньої сцени покрасу.
Все те роботу бджолину нагадує: десь у початку
Щедрого літа, у променях сонця, по луках зелених,
Грає бджола молодими роями, або запахущий
Мед запасає і нeктаром повнить тісні комірчини,
Або прибуток збирає від новоприбулих, і трутнів
Плем'я ледаче від повних уже щільників одганяє.
Праця і рух — і дихає медом щільник ароматний.
"О щасливі! У вас уже мури міські виростають",-
Мовить Еней, і покрівлі з вершини горба оглядає,
I, оповитий туманом, спускається (річ неймовірна!)
В людське живе осереддя, нікому з людей не помітний.
Тінявий гай зеленів посередині міста, де, кажуть,
Пуни, вітрами та борвієм гнані, як вийшли на берег,
Зразу ж признаку собі одкопали — ту голову кінську,
Що показала Юнона-цариця, звістуючи місту
Славу гучну у боях і надовго сприятливе щастя.
Тут і поставила храм величавий Дідона Тірійська,
Щедрий дарами і доброю міццю Юнони багатий.
Міддю оковані сходи здіймалися: мідні одвірки
Падали в око, і міддю бляховані двері рипіли.
Тут, у святому гаю, новина несподівана гонить
Сумнів і жах; тут уперше Еней починає плекати
Ясну надію, і певність — що лихо мине — віднаходить,
Бо ж біля храму, ждучи на царицю і кожну оздобу
Переглядаючи пильно, дивуючись долі і щастю
Міста нового і шану віддавши митцевому хисту
Та працьовитості, бачить події нараз іліонські —
Битви, що гомоном слави в широких світах пролунали:
Тут і Пріам, і Атрід, і Ахілл, обом ненависний.
I зупинився Еней: "Чи є де країна, Ахате,
Місце чи є на землі, де б злигоднів наших не знали?
От він, Пріам! Ще є нагорода за честь і за гідність,
Є ще на світі сльоза і до подвигів людських пошана.
Не потерпай же: ця слава віщує тобі порятунок!"
Мовив, і очі живuть на марнім німім малюванні,
Тяжко зітхає, і котяться сльози потоком нестримним.
Тут йому видко, як, лавою ставши довкола Пергаму,
Граї назад подаються; натиснула молодь троянська;
Там одступають фрігійці: жене їх Ахілл шеломeнний.
Трохи оподаль на очі йому навертаються білі
Резові шатра, той табір, у першому сні нерухомий,
Що різаниною Тідід кривавий його запустошив.
Грекам дісталися коні гарячі: ще й корму не встигли
Покуштувати троянського, ні у Скамандрі напитись.
З іншого боку летить у бою обеззброєний Троїл,
Хлопчик нещасний, що став до борні з незрівнянним Ахіллом.
Коні несуть його — він же у возі відкинувся навзнак,
Віжки тримає, а кучері чорні метуть бойовище;
Спис обернувся, і вістря дорожній розкреслює порох.
Далі троянки ідуть, розметавши по плечах волосся,
До вівтарів невблаганної серцем Паллади, і пеплум
Їй на офіру несуть, і в розпачі б'ють себе в груди —
Діва ж сидить на престолі і погляд від них одвернула.
Далі бездушного Гектора втретє Ахілл-переможець
Круг Іліона волочить, щоб потім за золото 'ддати.
Стогін тяжкий виривається з серця Енеєві, скоро
Бачить він друга забитого зброю, і тіло вояцьке,
I неозброєні руки Пріама, з молінням простерті.
Він помічає себе серед тиску ахаїв чільніших,
Шики прибульців зі Сходу і Мемнона чорного панцир;
Бачить округлі щити — амазонок ряди незчисленні;
Пентезілея веде їх до бою, грізнa, войовнича,
I, пояском золотим підв'язавши оголені перса,
З чоловіками вона не боїться змагатися збройно.
Поки троянець Еней оглядає картини дивочні,
Поки стоїть і німує, віддавшися весь спогляданню,-
До будування цариця іде, незрівнянна на вроду,
А за царицею слідом добірного вицвіт юнацтва.
Як на Евротовім березі або на горах Цінтійських
Водить Діана танок, і зусюди прилинуть до неї
Хори легкі Ореад. Вона ж сайдака перекине
Через плече і рушить, найвища з богинь олімпійських,-
Що то за радість тоді вповиває Латонине серце!
Так і Дідона сіяла красою і йшла в осереддя
Праці і всіх закликала до міста майбутнього братись.
Перед дверима богині, під дахом високого храму,
Сіла на троні вона, в оружному колі вояцькім.
Суд вирікала, закони заводила і поміж людьми
То постановою, то жеребком розкладала роботи.
Тут несподівано бачить Еней, як у збігові люду
Мужній Клоант, і Сергест, і Антей до святині надходять
З іншими тевкрами, що налітнa на просторищах моря
Буря схопила і в сторони їх розімчала далекі.
Вражений дивом, спинився. Від радості та небезпеки
Розхвилювався Ахат. I бажанням горять потиснyти
Дружню правицю, і тяжко турбуються дальшою миттю,
Затамувавши чуття, із туманної стежать обслони,
Доля яка перестріла мандрівників, де залишились
Їх кораблі, і для чого сюди прибувають? Бо ж тлумом
Сходяться від кораблів і храм виповняють благанням.
Ледве зайшли під склепіння, і дано їм слово держати.
Іліоней, найстаріший з усіх, починає лагідно:
"Ти, о царице, що з ласки Юпітера тут осадила
Царство і люд непокірний єднаєш собі правотою!
Ми — переможені тройці, всіма наблукавшись морями,
Молим тебе: не давай наших суден на здобич огневі!
Зглянься над людом побожним, спізнай наше горе смертельне.
Ми не пустошити землю лібійську сюди заблукали
І не збираємось чорним грабунком човни навантажить:
Ні, в переможених серце від тих зазіханнів далеке.
Є сторона — Гесперійською греки її прозивають,-
Давня країна, прославлена військом та грунтом родючим,
Люд енотрійський її оселив — та нові покоління
Стали, на ймення свого ватажка, італійцями зватись.
Ось ми куди прямували.
Та несподівано бурю здійняв Оріон дощовитий
І, на обмілини нас ошалілим Австром погнавши,
Сіллю морською здолав нас, на скелі погнав непрохожі;
Тільки частина плавців до вашого грунту прибилась.
Але ж... який у вас люд? I яка сторона припускає
Звичай подібний? Гостинність чужа узбережжям тутешнім.
Зброя дзвенить, не дає і на край суходолу ступити.
Хай ви людей і смертельну їх міць держите у погорді —
Не зневажайте богів, на чесноту і гріх пам'ятливих.
Був у нас цар і державця Еней, що ніхто й не зрівнявся
З ним справедливістю, збройною міццю та духом побожним.
Якщо роковано нині йому врятуватись і п'є він
Подих наземного світу і з тінями ще не блукає,-
То не опасуйся: не пошкодуєш, що ти учинила
Послугу нам перед іншими. Є у Сіцілії царство,
Зброя, міста і владика Ацест од троянської крові.
Тільки дозволь кораблі до берега нам привернути,
Дерева взяти у лісі та весел собі настругати —
I як нам дано царя і братерства свого дочекатись,
Радісно ми попливем до Італії, в землю латинську.
Як же, володарю тевкрів, тобі не судився рятунок,
I простелились нурта над тобою, і згинув Іул наш,-
Ми подамося назад, до Сіканського моря, до селищ,
Звідки до вас прибули — до вождя і зичливця Ацеста".
Іліоней закінчив, і гомоном спільним озвались
Всі дарданіди.