Енеїда (фрагменти в перекладі Миколи Зерова)

Страница 2 из 6

Вергилий

Тою порою, що спінений Понт розгулявся і плеще,
Вчув і стривожився вельми Нептун,— що негода зірвалась,
Що від найглибшого дна знадобилися хвилі,— і, плеса
Збурених вод оглядаючи, голову зносить над морем.
Бачить Енеєву флоту, по хвилях розкидану різно,
Троїв, знеможених бурею та руйнуванням небесним;
I відкриваються братові злість і підступство Юнони.
Кличе до себе Зефіра та Евра і мовить поважно:
"Чи не занадто звіряєтесь ви на свій рід і потугу?
Як то без волі моєї вітри, моря й суходоли
Важитесь ви помішати і гори такі нагромадить?
Я вас! I дайте-но море розлоге мені вгамувати,
Карою мусите ви сваволю мені відкупити.
Миттю втікайте і так ватажкові своєму скажіте:
Що не йому панування над морем і тризубень царський
Жереб судив, а мені. У скелях своїх велетенських,
Вашому стоїщі, Евре, хай Еол собі розкошує
В гідності царській і бурі скоряє собі у темниці".

Ще й до кінця не домовивши, море набрякле гамує,
Нарізно хмари жене нагромаджені, сонце виводить.
Пильний Трітон і легка Кімотоя з підводяних рифів
Зводять човни, а володар обом помагає тризубцем
I розгрібає піски, втихомирює хвиль нарікання,
I по свічадах морських помчав у легкій колісниці.
I, як на вічах не раз велелюдних буває, коли там
Заколот несамовитий повстане і чернь ворохобить,-
Вже головешки летять і каміння, поблискує зброя;
А зауважать нараз чоловіка, заслугами, честю
Знаного людові, і замовкають, і слухають пильно,
Він же царює речами і пристрасті їм утишає,-
Так і на морі бурхaння та гук западаються, скоро,
Пoверхню всю оглядаючи, під розпогодженим небом
Віжки пускаючи, мчить панотець на колесах покірних.

Зморені тяжко, енеяни прагнуть мерщій досягнути
Берега і до лібійського грунту човни привертають.
У суходолі глибока западина є там, і острів
Супроти неї, і затишна гавань, утворена ними.
Хвилі морські не доходять затоки, об острів розбившись;
Скелі зусюди її обступають, двома стрімчаками
В небо спинаючись грізно, і широко води погожі
В затінку їх спочивають. Ліси по шпилях зеленіють,
Сонцем облиті, а долі затінений гай простягнувся.
Глянувши просто — печера тьмяна під навислим камінням.
В ній джерела журкотливі і приступки в скелях природні,
Німфам — домівка. I суднам не треба там цепом залізним
Берега братись, ні скривленим якорем дна добувати.
В заводі ті і вступає Еней із сьома кораблями —
Все, що зосталось йому, і, тугою за суходолом
Пoйняті, зразу ж на берег вискакують люди троянські,
Ріння усе надбережне вкриваючи змученим тілом.
Тут шонайперше Ахат, роздобувши з кременя іскру,
Листом сухим підхопивши її і поживи додавши,
З того запасу небавом багаття живе розкладає.
Інші виносять Церерине зерно, водою попсуте,
Та розмаїте до нього знаряддя, і, що надається
До уживання, сушать в огні, і мелють на жорнах.

Тою ж порою Еней на узгір'я виходить; на море
Дивиться він, далечінь оглядає, чи де не забачить
Гнаного вітром Антея, фрігійські човни-двоєрядки,
Капія або Каїкову зброю на кермі високій.
Жодного човна! Та от — примічає він — троє оленів
На узбережжі блукають, а далі весь рід їх пасеться,
Довгою в жизній долині простягшись ген-ген чередою.
Тут він спинився, і лука бере, і стрілу прудколетну
На тятиву накладає, узявши її від Ахата.
Цілить спочатку у трьох вожаїв, що їх роги гіллясті,
Мовби дерева, зростають; а потім, сполохавши рід весь,
Стрілами гонить у гай густолистий і лук залишає
Тільки тоді, коли семеро дужих звірів показніших
Впали на землю, до суден троянських числом дорівнявшись;
Потім іде до причалу, і здобич мисливську паює
Поміж човнами, і вина, що добрий Ацест навантажив
На кораблі, коли вони острів Трирогу лишали,
Теж роздає, і братчикам тугу гірку розважає:
"Друзі, та чей же досвідчені ви у пригодах скорботних!
В гіршій біді витривалі! Минуться і ці небезпеки.
Знаєте Сціллине ви навіженство, і скелі співучі
Бачили зблизька, і камінь Циклопа у пам'яті вашій
Ще не минувся... Верніть собі звагу, а розпач і тугу
Далі женіте. I злигодні любо колись пригадаєм.
Крізь розмаїті нещастя та крайнощі всі незчисленні
В Лацій простуєм тепер, де мир і господа спокійна
Нас дожидає, де Трою призначено нам оновити.
Отже, кріпіться і серцем до кращої долі готуйтесь".

Так промовляє і сам, не виходячи з мук і тривоги,
Світлом надії горить, і з болем сердечним таїться.
Ті ж, заходившись собі біля страви, бенкет уряджають.
Оббілувавши оленів і потрух увесь повиймавши,
Тут вирізають шматки соковиті, стромляють на рожна,
Там казани повиносили мідні, багаття розводять,
Стравою потім підживлюють сили: простершися в травах,
Ласують давнім вином, дичину споживають добірну.
А як вдоволено голод і набік одсунуто їжу,
Друзів утрачених образ у теплих словах поновляють;
Страх і надія приходять по черзі: то бачать живими,
То видається,— загинули й поклику вже не почують.
Сам же Еней боговірний оплакує надто Оронта,
Тяжко зітхає над долею Аміка, тужить за Ліком,
Та неподоланим Гією, та непоборним Клоантом.

Бенкетування кінчалось, коли з верховини етеру
Глянув Юпітер на море вітрильно-крилате, на землі
Та узбережжя, на різні народи, і, в небі спинившись,
Божеські зори свої затримaв на Лібійському царстві.
I як турботи такі обертав він у серці, до нього,
Ніжна й смутна, блискучими слізьми зрошаючи очі,
Так удається Венера: "О ти, що ділами смертельних
I несмертельних одвіку владаєш і мечеш перуни!
Щo мій Еней заподіяти міг проти тебе такого,
Щo учинили троянці, що стільки вже лиха зазнали
Ради Італії і, безталанні, спочинку не знайдуть?
Ти ж нам подав обітнuцю, що в yпливі часу побачим
Ми знакомитих мужів од крові і племені тевкра,
I подолають вони суходоли і море підіб'ють.
Нині ж яка новина обітнuцю твою заступила?
У жалібнoму занепаді Трої, у темних руїнах
Я утіщалась, що Доля неласку давнішу відкупить,-
Нині ж ті самі нещастя женуть переможений люд мій
Знову,— і де положив ти, о царю, кінець бідуванням?
Міг же Антенор, із тиску данайської зброї пробившись,
Без небезпеки в затоку пройти Іллірійську — і далі
В царство Лібурнів і вустя Тімава-ріки обминути,
Що, упадаючи голосно з гір дев'ятьма течіями,
В море спішить, і рокоче, і зрошує луки родючі.
Там осадив він Патавію-місто і втомленим тевкрам
Дав пристановище, людям тубільним ім'я залишивши,
I, заспокоївши зброю троянську, спочив тихомирно.
Ми ж породіння твоє, що небо нам вoлиш одкрити,
Втративши знов кораблі, на поталу єдиній (о горе!)
Дані навік і розлучені з краєм своїм Італійським.
То нам заплата за нашу побожність? I берло новітнє?"
Та, посміхнувшися, батько богів і людей сотворитель
Оком повів, що єднає негоду і небо ласкавить,
I приголубив дочку, у відповідь їй проказавши:
"Марне тремтиш, Цітереє. Нерушно стоїть твого роду
Доля обіцяна. Місто побачиш і мур Лавінійський,
Суджений з предку віків, і до горішніх зір запровадиш
Мужнього серцем Енея. I слово моє непохитне.
Син твій (скажу я тобі, раз турбота тебе непокоїть,
I таємниче прийдешнє з сувоїв судьби прочитаєш),
Син твій Італію сповнить борнею, і люд войовничий
Скорить собі, і звичaї уставить, і мури спорудить.
А як на царстві Латинському третє мине йому літо
I як утретє минеться зима по здоланню рутулів,
Отрок Асканій, що нині Іула йому надається
Ймення (бо ж Ілом не зватись йому, як нема Іліона),
Тридцять великих кругів годових пануватиме потім
I з лавінійського міста оселю свою королівську
Перенесе до міцної знаряддям і Довгої Альби.
Триста їй літ царювати і славитись родом троянським,
Доки царівна-жрекиня, від Марса самого вагітна,
Ілія в світ не появить свого порождіння двойного.
Тут під покровом вовчиці рудої згодований гойно
Ромул підгорне свій рід, і Марсовим муром оточить,
I на своє імено нарече його римським народом.
Цим уже я не кладу реченців і межі не знаходжу,-
Владу судив без кінця. I навіть Юнона напасна,
Що ненастанно моря, й суходоли, і небо турбує,
Серце одмінить своє і буде зо мною плекати
Римлян, володарів світу, зодягнене тогою плем'я.
Так ухвалив я. Часи довершаться — і прийде година,
Що племено Ассаракове славні уярмить Мікени,
Фтію і Аргос підбитий примусить собі слугувати.
I народитися має у роді славетному Цезар,
На Океані потугою знаний, а славою в зорях —
Юлій, на ймення спадкове Іула-царя наречений.
Радо зустрінеш його, як, дарунками Сходу розкішний,
Вступить у небо, і будуть його в молитвах поминати.
Вік злагідніє тоді і війни в непам'яті згинуть,
Веста, і Вірність днедавня, і Рем, і Квірін одностайно
Будуть права уставляти. I щільно на засув залізний
Візьмуться брами Незгоди: всередині ж люта Ненатлість
Сяде на зброї самотня і, вся спижевими вузлами
Туго пов'язана, в люті даремній заб'ється, заскиглить".
Так проказав він і Маїну парость з висот посилає,-
Щоб і земля, і Картaгіни свіжопоставлені мури
Не відмовляли гостинності тевкрам, і владна Дідона
Їх прийняла у свої володіння. I лине звістовник,
Веслами крил гребучи. I от він у краї Лібійськім
Діє по слову володаря, і залишають пунійці
Давню свою неподатливість. Надто ж цариця голубить
В серці своїм тихомир'я і лагідну щиру зичливість.