— Розповідайте про себе й про все, ще, ще...
Моє схвилювання можна віднести на карб іншого. Аджеж і вона сама знає, що все,що сьогодні її, й усе, що ще відмежовує її від цього, тутешнього світу, це — я. Аджеж я джерело її жаги, її стремління. Може я душа її?... Проте ми говоримо-зовсім у реальних плянах. Як і діємо. Я ствердив велику реальність Галоччиної особистости. Вона називає всі речі своїм іменням. Вона все бачить і знає. Вона не боїться видатись трішки вульґарною. Вона вірить, що я її знаю — її, об яку обіб'ється все нице й відійде. Єсть просто нагота доби. Всяка роблена жінотність зайва. Життя є життям без облуди, й проте життя гарне.
Підпільну акцію не треба романтизувати. Це стихія, як і все інше — любов, війна зростання мас, творчість і Дністрові хвилі. Це тільки перерва між двома поїздами життя: один мчить в особисте, нехай щастя, нехай забуття, другий — в життя інших. Тільки повна екзистенція, keine verkrachte Existenz, як говорить майор Енґерслебен (хто такий майор Енґерслебен? А, це власне той ...), pas d'existence manquel, як сказала б мама. Бідна мама, а втім....
Яка стихія — рідна земля! Яка це правда — міт про Антея.
В Бучачі; таке місто з барокковим ратушем — іграшкою, з лябіринтом вуличок, вони пнуться під гору, сонцем вижарені; огорожі з каміння, а Липа вилискує ятаганом між вербами. Спинився час, спинились хмарки, такі снігокрилі лебеді. І цей запах землі, ця страшна, нестерпна гаряч землі передається садам, камінню, людям. Це була онова кохання, знаєте? Це була повідь жаги, недуга й хміль, але враз із тим підземна сила, що нею напивались, вона, Галочка, й Ірин. Соняшники коливались за вікном, над киддю зеленяви, відвертались від вікон. Це була хатина добросердих людей провінції, що поблажливо дивились на їхню жагу.
Вранці на траві дзвеніла роса, й на луках мантачено коси. Впасти в річку — вона зараз же за садком тіло шпигала холоднеча, ця ранішня свіжість, але сонце вмить до однії краплини спивало вільготу. І під вербою, мов діти, сміялись назустріч дневі: Ірин цілував її плечі, золоте іскріння пушка на шиї, лоскотав її поцілунком.
Що є любов, як не глядіння в далечінь, туди за імлу очей, в далечінь, що стане свічадом душі, коли жагу змінить злагода певности — Ти це я, я це Ти? ... Соняшники відвертали важкі голови, бузок соромливо ронив свій квіт.
— Чи може любов раз скінчитись? ...
Моє питання вирвалось недоречно, я зовсім не хотів, щоб воно саме тепер, саме тут зайшло за глибоко затаєний, болісний відгук.
Галочка кинула камінці під хвилю, що набігла. Вона перекидала їх у долоні, гранчасті, різноколірні витівки ріні.
— Любов це онова, повсякчасна онова. І саме це — проба любови. Це велике мистецтво бути одному новим, щодня новим. Не зважаючи на спокусливість новизни (кожний чоловік любить невідоме в жінці), уміти з щоденности визволити дедалі все новішу снагу до любови. Аджеж людина щомиті відкриває себе. Чому ж не відкрити любови, що така багатюща своїми відмінами? ...
— Але колись ця все нова відміна стане останньою, колись прийде межа. Нудьга.
— Цього не може бути.
Хвиля засокотала осітнягом. Я сказав — так, і любов, і онова, і жага, і життя. Яке Галоччине завдання в цій акції? Палало літо, й ми забували, що нечутно, зовсім нечутно сідає за нами, на піску розпростує крила шестикрил-мара. Єсть завдання — в три — чотири дні закінчити. Майор Енгерслебек. Папери про дисльокацію, важливі інструкції, шифр і дані про нас. Крім того, схеми довозу пального з Румунії. Треба його зацікавити, створити атмосферу, здружитись, знадити.
— Ви знаєте, на що йдеться, Галочко? ...
Вона кинула камінець зовсім далеко, сливе за межу, відзначену поплавищами. Люди пройшли повз нас. Прислухались. Згодом:
— Знаю.
— А Ірин? ...
Вона знизала плечима. Що ж — це наказ. Але (згодом помовчавши);
досі він мене охороняв від цього...
З "Аріядни" били в ґонґ, на обід.
XIV
Рокованість — це таки призначення кожної жінки, хоч би найспокійнішої що до свого щастя. Кожна жінка несе в собі рокованість, з невблаганною послідовністю наближаючись до розв'язки — в декого-страхітливої.
Галочка схилялась наді мною, часто, в соняшному дозвіллі, — я лежав горілиць над річкою й перебирав, зморщивши лоба, містерне плетиво цих днів з їхніми обличчями, примхами, гримасами й тихим рухом хмарин. Зелена твердь, найсубтельніший залом смарагду, ні, це буває: ви дивитесь у лісі в глиб листви — прорідженість, тремт зникає й високо, високо зеленолиста падь твердне, там уже чорнота прірви.
Я, відкрито скажу, боявся за цю зеленяву очей. Мов би насмішкуватість, мов би іронія приреченого й тільки інколи блиск жаху — усе ж таки вона була в своїй істоті тільки квола жінка. Ні, я заборонив би їй ці експерименти. Єсть жінки, заздалегідь приречені, єсть жінки — шпигунки за фахом, єсть фанатичні, одержимі, дечим упосліджені жінки — милосердя для них — вони йдуть посліплі, вони йдуть, бо інакше не можуть. Але вона? ..
Ні, навіщо — за цим могла б критись таїна їхнього життя, Ірина й Галочки. А я вставав рано, коли роса зрізувала стебла, роса була й на її косі — я міг би думати, що вона цілу ніч лежала в шемріючій траві й слухала, як говорить молодик, річка, осітняг, земля.
Ступні вгрузали в рахманний пісок, натрапляли на камінці річки, очі шукали спокійних виломів берега, цих лагідних ліній обрію, що стрічався з голубінню неба. Щокрок — падав промінь, дедалі гарячіший, роздирав жагливу листву садків, підтинав сухий шум осоки. Я роздягався — річка обдавала мене шепотом бриж, цей її неспокій, невгомонність, затаєна в гадано мовчазній прозорості хвиль, починали хвилювати. Річка знала багато чого з моїх дум і мрій. І тоді, як Еос, з'являлась Галочка. Я мисленно цілував перлямутр її плечей, рожевість колін, я сміявся від лоскотання русявої хвилі її коси. А втім я сміявся з себе. Нічого. Нічого не було — тільки били б'ючки молоточками в скроні. Я прагнув стати холодною, цілющою хвилею Дністра.
— Енґерслебен? Підполковник фон Енґерслебен? ... Ви знаєте, він міг би подобатись. У нього тип фрідріхівського генерала. Він уродженець Потсдаму, зі старовинної офіцерської сім'ї. Він повертає голову, й вам здається, що близько лопотять рококові прапори, рокочуть бубни королівського маршу й б'є гострим запахом кінського поту. Це вояк своєї батьківщини. Він знає обов'язок, відданість, смерть. Його філософія нескладна. Він не жорстокий, він не терпить намулу доби й Гітлера вважає безталанною, невійськовою людиною, невдахою, навіщось потрібною батьківщині. Але й батьківщина його своєрідна. Це Zucht вояка, це зведення генерального штабу й парадний майдан у Потсдамі. Крім того честь. Ви знаєте, це досить могутнє слово...