— Що, власне, я маю тут робити?
Він йшов поруч мене — рожеві дімки ховались за грушами, листя над парканом вкривалось пилом — сюдою проходила дорога армій, вантажників, кур'єрів. Церква безшелесно затремтіла гостроверхою дзвіницею — вона спивала вечірню прохолоду. А просто нас, імовірно над річкою, чорніла круча.
— Ви бачите цей масив, навислий над річкою? Це вже Буковина. Після сповнення завдання ви перепливете Дністер і поїдете на південь. Це покищо...
А тим часом?
— Тим часом ви житимете в пансіоні, ви ходитимете на річку й ждатимете. Вас нічого не обходить. Все робитимуть інші.
— Хто?
Він зукоса поглянув на мене. Чи не допитувався я надто наполегливо? Я був тільки третьою інстанцією, я був знов тільки проміжним персонажем — діяли інші. Проте Ірин кинув, він дивився вже поверх кущиків, що росли веселим шерегом ліворуч дороги:
— Галочка.
Повз нас їхали вози з сіном. Крепкі, присадкуваті люди байдуже поглянули на нас, пройшли за своїм вічним, селянським ділом:
— Галочка?:..
Він попередив мої думки.
— Ви зможете з нею бачитись і розмовляти. Вона тут леґальна, зовсім леґальна. Ви ж банковий урядовець, що приїхав відпочивати, вам можна знайомитись з усіма. Крім мене. А втім, я виїду ще сьогодні ... Потім повернусь ...
Він засміявся. І тихо над тією чорною, навислою масою зійшов молодик. Шепотіння йшло з того боку, роса бриніла на траві, пісок шамшів — ми звернули знов праворуч, і знов вулички вже статечно сходили вниз, поміж столітніми стодолами, хатами, де з дверей бухкотіли пожарище печей, яка ідилія вечірньої Кастілії! Ірин тримав руку в кишені — він ішов, втягнувши голову в плечі, як крогулець — повз нас пройшов патруль чужих людей у шоломах, місяць засвітив металь автоматів, що висіли на ременях на грудях. Я зрозумів: Ірин тримав руку на револьвері, щоб бути готовим, В ньому пробилась тверда тваринність, навіть уста піднялись, мов у вовка — бестія на бестію, зуб на зуб. Але патруль мовчки минув нас, без усякої підозри.
— Як розцінюєте становище? ...
— До кінця ще далеко. Я не спостеріг розкладу, ні розпруження системи. А втім це вже тільки расово-психологічна проблема. Інші народи вже розхилітувались би, як машина, що тратить мутри, шворні й хрипне від недостачі мастила ...
Він не вмів розмовляти поетично.
— Як з їхнім виробництвом синтетичного бензину? ... Я вдоволив його цікавість. Ще й ще. Інші питання теж його займали. Він поготів погруз у місцеву акцію. Ми спинились.
— Ось там, де світло, — пансіон. Вілла "Аріядна". Зайдіть у контору — про вас знають. Ваше місце зарезервоване, заплачене. Будьте наївним, веселуватим бюрократом. Французи це називають "rond-de-cuir! N'est-ce pas?"
Ця французька мова насмішкувато відбилась від дощаної, глухої стіни клуні. Верби зашелевіли.
Він подав мені руку.
— Галочка вас поінформує.
І зразу ж, цілковито обчімхнувши всяку нить зв'язку зі мною, пішов праворуч, фактично щез, розплився в важучій синяві, що котилась валуном від Дністра. Я б не хотів попастись цьому хлопцеві на його шляху.
XIII
Проти мене прапор неба. Він жагтить синім жаром, Він пашить, мені здається, він уже впав, шовковий, на мене й ніжно, але жагуче обіймає мене — нікуди вирватись. Я підведу голову, чорно-зелена гора застала пів неба. Туди дороги нема, там немає нічого, там інший світ або пустеля, жагтіюча пустеля. Нічого. Це кінецьсвітнє. Ця річка, її тихе, впевнене шемріння відділило мене від кінецьсвітнього. Бочки плавають на хвилях — кордон. Але кордони, — уся річка, зовсім не маєстатична. Прудка й тісна, як Лета. По горі біжать кучеряшки гущавини, в сонці полощеться білий мур монастиря й з надри зеленяви гуде дзвін, повагом, важенно розпанахує тишу. Горою, стежиною мандрують білоодежні жінки, тому що це так далеко, тому що таке тремтіння кришталевого повітря, порухи синього прапора неба — вони неземні, як Беатріче. Можна забути про все, можна заплющивши очі, мандрувати тихими безкраями; кінецьсвітнє нависло наді мною, як жасна моторошність; як тиша, яка живе ще дзвенючим, умираючим, відгомоном.
Галоччині очі потемніли від густої зеленої прірви, що надить ще більше, її, признаюсь, непокоїть ще більше. Це не беоґрадська весна — далів, що роздались, урваного співу над широким плесом, безмежне прагнення зашуміти білим крилом. Це літо над Дністром, стигле, напоєне вщерть, налите до краю. Я ледве стримую себе. Я відводжу очі, я чую, що б'юсь із непокірністю, яка несподівано, мов дикий звір, рветься з моєї істоти. Мені треба впрост фізичного напруження, щоб перебороти себе. Я посміхаюсь глупо-нещиро, але мені зовсім не хочеться сміятись. Я бачу як налились її уста, як кругляться плечі й пушок на брунатно-золотій шиї іскриться сміливими вогниками. Я бачу як рисуються під ницою тканиною її груди й льотною лінією, неспокійним жагтінням взялись стегна, тонко різьблені коліна. Гай, гай. Мої хотіння, моя неприборкана жага бистріша за ці брижі, що набігають на пісок, на білі камінці.
Але мені треба себе взяти до рук. Я забуваю, що моє призначення — жити біля життя інших. Я втишив себе. Вона знала, що я приїду. Так, вона це відчувала. Методою виключення, методою неправдоподібности-рокованости. А потім їй снились постріли, просто в неї — неодмінно приб'ється хтось добре знайомий. Як це було? Цих пять років — довго, довго говорити. І як тут — у цьому закапелку, і не лише тут, у Львові, в Стрию, в Станиславові (ще недавно й там — над Дніпром), в цій дивовижній країні проміжности, в цій долині, затиснутій між двома світами? З цими людьми, радниками, директорами, начальниками, цілою складною кількаплощинною схемою традицій, навиків, звичаїв, устатковань.
— Що ж, це така сама земля, як і там, люди в основі ті самі плюс ще домішка чогось кошлатого, так, неодмінно кошлатого, як усе тутешнє дев'ятнадцяте сторіччя провінції... На сході — над Дніпром люди з великим спрощенням всієї проблематики; одно — двоплощинні, через те з ними легше, їх треба розкрити ножем, як горіх (ви пам'ятасте, у Шекспіра є таке місце — людина зі своїм мікрокосмосом замкнена, мов у шкаралупі горіха), або ждати, як на равлика, щоб показав ріжки. Тоді ви зазирнете в душу й сахнетесь від веселки, яка там спалахне. Ось де люди інші — багатоплощинні, многогранні як шліфований камінь, і одні грані рапаві, другі — світяться. Це чудернацьке. Але, ви знаєте, ці роки це таке жарке горно, там усе перегартовується, гине, попеліє або розцвітає неймовірними, небувалими барвами — свічінням вогнів.