Еллі

Уильям Фолкнер

ВІЛЬЯМ ФОЛКНЕР

ЕЛЛІ

Біла дерев'яна огорожа над прямовисним урвищем була немов іграшкова. Тоненька волокнинка, що прилягла до вигину дороги, вона в одну мить промайнула повз машину і вже зникла ззаду, наче туго натягнута стрічка, яку перетяли ножицями.

Потім вони проминули дорожній знак, перший знак — "Мілс-сіті, 6 миль",— і Еллі подумала, вражена необоротністю того, що сталося: "Ми вже майже приїхали. Вже запізно". Вона не відводила погляду від Поля, що сидів поруч: руки його лежали на кермі, а обличчя, видне їй у профіль, було звернене до автостради, яка розмотувалася перед ними. Вона заговорила:

— Ну добре. Що мені зробити, щоб ти одружився зі мною, Полю? — А сама думала: "Коли ми поверталися з лісу, якийсь дядько орав своє поле і бачив, як Поль ніс дорожнього плаща і як ми знову сіли в машину",— думала про це спокійно, з якоюсь байдужістю і від-стороненістю, бо мала в голові важливіший клопіт. "Щось таке страшне, а я про нього зовсім забула",— думалось їй, коли вона дивилася, як щораз швидше миготять дорожні знаки, щораз частіше — до Мілс-сіті було все ближче й ближче. "Таке жахіття, зараз я його пригадаю". І озвалася вголос: — То значить, я вже нічого не можу зробити?

Поль не глянув на неї.

— Ні,— відповів він.— Нічого не можеш.

І враз вона пригадала те, про що забула. її бабка, стара глуха жінка з холодним дошкульним поглядом, чекає у Мілс-сіті. Еллі пригадала її, вражена тихим розпачем: "Як я могла про неї забути? Як я могла? Як?.."

їй було вісімнадцять років. Вона жила за двісті миль звідси, у Джеф-ферсоні, з батьком, матір'ю і бабкою в чималенькому будинку. Широка веранда будинку обросла виноградною лозою, яка зовсім закривала світло. У цьому затінку Еллі висиджувала напівлежачи мало не кожного вечора, щоразу з іншим кавалером — спочатку то були місцеві хлопці й молодики, а далі пішли майже без перебору, навіть дехто з приїжджих, що з ними вона знайомилась чи то на вечірці, чи просто випадково, аби лиш він мав порядний вигляд. Вечорами вона ніколи не радила з ними-в машині, і невдовзі усім начебто стало ясно, чому це так, хоч кожен із них не відразу втрачав надію, а лише по тому, як дзиґарі на будинку окружної управи вибивали одинадцяту. Бо тоді минало хвилин п'ять, і парочка — яка перед тим могла мовчати годину чи и довше — починала гарячково перешіптуватися:

-' — Тепер" уже йди. ' '' ^~ Ні, ще рано. , — Іди. Вже пора.

— Чому?

}— — Тому. Я втомилася. І хочу спати.

— А-а. Так далеко, і без мами. Через це? < — Може.

У темряві вона ставала насторожена й холодна і, не зробивши жодного руху, відгороджувалася від хлопця якимось таємничим сміхом. І він ішов геть, а вона поверталася в темний будинок,, кидала погляд на прямокутник світла вгорі і враз уся змінювалася. Ступаючи майже по-старечому втомлено, вона підіймалася сходами й проходила повз прочинені двері освітленої кімнати, де сиділа її бабка,— випростана, з розгорнутою книжкою в руках, обернувшись обличчям до холу. Проходячи, вона лише деколи заглядала в ту кімнату. І тоді на мить погляди їхні схрещувалися: втомлений і знесилений старої жінки, холодний і зіркий дівчини. Лице й очі Еллі, темні й розширені, палали безсилою ненавистю. Потім вона рушала далі, входила у свою кімнату, прихилялася на хвильку до одвірка й чула, як стара жінка вимикає у себе світло. Часом вона тихенько й безнадійно схлипувала, шепочучи: "Стара відьма. Стара відьма". Та потроху це минало. Вона роздягалася, дивилась у дзеркало на своє обличчя, на губи, бліді без помади, важкі й пласкуваті (як їй здавалося), втомлені й прив'ялі від поцілунків, і думала: "Боже! Навіщо це я? Що зі мною робиться?" Думала, як наступного ранку їй знову доведеться стати перед очі старої жінки, несучи на губах, наче синці, сліди минулого вечора, і усвідомлюючи безцільність і порожнечу життя, що разило глибше, ніж будь-який гнів чи вимушена покора.

А потім одного дня у домі своєї подруги вона познайомилася з Полем де Монтіньї. Коли він пішов, обидві дівчини залишились самі. Вони подивились одна на одну з-під примружених повік, спокійно, мов два фехтувальники, готові до поєдинку.

— Отже, він тобі сподобався? — запитала подруга.— Дивний у тебе смак, їй-бо.

— Хто сподобався? — перепитала Еллі.— Не знаю, про кого ти говориш.

— О, невже? Тоді ти не помітила, яке у нього волосся. Наче сплетений чепець. А губи! Такі товсті.

Еллі подивилась на подругу:

— Про що це ти?

— Ні про що,— відказала та. Потім глянула в бік холу, дістала сигарету з вирізу своєї сукні й запалила: — Я нічого не знаю. Я тільки чула те, що й інші чули. Що Полів дядько якось убив чоловіка, котрий дорікнув йому, ніби він має домішку негритянської крові.

— Ти брешеш! — попалася на гачок Еллі. Подруга випустила пасемко диму.

— Що ж, спитай про його родину у своєї баби. Адже вона теж мешкала в Луїзіані.

— А як же ти? — озвалась Еллі.— Ти ж запросила його до себе додому.

— Так, але я не ховалася з ним у стінній шафі, щоб там цілуватись.

— Справді? А може, ти просто не змогла цього зробити.

— Не змогла, бо твоя персона стала мені на заваді.

Цього вечора Еллі й Поль сиділи на зарослій виноградом темній веранді. Але об одинадцятій годині вона занепокоїлася і стала впиратись:

— Ні! Ні! Я тебе прошу. Я прошу.

— Та чого ти боїшся?

— Атож, боюся. Іди вже, я тебе прошу. Іди.

— Тоді завтра?

— Ні. Не завтра й ніколи.

— Добре. Значить, завтра.

Цим разом вона вже не заглянула до кімнати бабки, коли проходила коридором. І у своїй кімнаті не прихилилася до одвірка, щоб виплакатись. А тільки стала проти дверей, трохи збуджена, і захекано повторювала вголос:

— Негр. Негр. Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася?

Другого дня пополудні Поль прийшов прямо на веранду. Еллі сиділа в гойдалці, її бабка — у кріслі поруч. Дівчина підвелася й зустріла Поля на східцях.

— Навіщо ти сюди прийшов? — запитала вона.— Навіщо?

Потім Еллі обернулася і немов побачила саму себе збоку; ось вона підводить Поля до старої жінки, що сидить випростана й невблаганно сувора в тому самому потаємному місці, де не раз перед Еллі являлися незліченні й безіменні привиддя, які наче в один голос нашіптували їй щось звабливе... Еллі нахилилась і гукнула: