— Ой! — злякано крикнув Професор. — Бабусі погано!
Музика замовкла.
Вова кинувся на кухню й повернувся із склянкою води. Його товариш з винуватим виглядом стояв біля дивана, на якому, схилившись на подушки, сиділа бабуся. Вона дивилась на музиканта й усміхалася. Дуже ласкаво усміхалася.
— Не хвилюйтеся, діти, — тихо сказала бабуся, жестом відмовляючись від води, — в мене просто випадково запаморочилася голова... Ти блискуче грав, Серьожо. Якщо регулярно вчитимешся, станеш сучасним Лістом. Або Ріхтером. Це тобі каже старий музикант, запам'ятай... А тепер, хлоп'ята, йдіть гуляти у своїх марсіан.
Хлопці з полегшенням вискочили на сходи. Вовка оглядав товариша з голови до ніг і шепотів:
— Талант. На всі руки талант! Не розумію, як це тобі вдається? — Він ляснув себе долонею по лобі. — Скажи, будь ласка, а рояль лишився цілий? Я навіть не помітив.
— Рояль цілий, — відповів музикант. — Але його треба настроювати.
— Ото вже сила в тебе! — захоплювався Професор. — Я теж, як і бабуся, ледь не знепритомнів. Як це ти створив таку музику?
— Я грав звичайну музику, але на дуже великій швидкості. Інакше кажучи, я наблизився до межі людського сприйняття звуків, — просто відкрив свій метод Електроник. — Ось формула, якщо вона тебе цікавить.
Професор миттю дістав із кишені папір, авторучку й затамував подих, поки Електроник писав формулу. Його очі сяяли за скельцями окулярів.
— Ось вона, формула Ріхтера! — прошепотів Професор, уп'явшись в аркуш. — А скажи, Сергію, як навчитися грати за цією формулою?
— Треба багато тренуватися.
— Я тренуватимуся, — погодився Корольков. — І я навчуся. Щоб до мене ніхто не чіплявся більше з музичною освітою!..
Він провів Електроника до дверей, несучи його портфель, і ніяк не наважувався розпрощатися, весь час уточняючи формулу. Сергійко з коридора чув їхні голоси й злився. Але не міг же він вискочити на площадку й прогнати Професора.
Із цього дня в Сироїжкіна додалося турбот. Музикальні діти не давали йому проходу, випитуючи формулу Ріхтера. Кербуд просив виступити в червоному кутку з концертом. А Вовина бабуся наполягала, щоб Сергій поїхав у консерваторію і продемонстрував одному відомому музикантові свій талант.
З таким талантом стало небезпечно з'являтися навіть у дворі.
ЯКБИ БУЛА МАШИНА ЧАСУ...
Сергійко переходив вулицю, і раптом хтось гукнув:
— Хлопчику!
Міліціонер у білому кітелі поманив його рукою.
Сергійко зупинився, знітився, понурив голову.
"Тікати? — гарячково думав він. — Пізно! Уже підходить. Зараз візьме за руку й скаже: "Ходімо додому. Відчиняй шафу, показуй Електроника".
Важка рука опустилася на його плече.
— Хлопчику, — сказав міліціонер, — ти в неналежному місці перейшов вулицю. Наступного разу будь уважнішим.
Сергій відкрив пересохлий рот і нічого не сказав. Звідкись здалеку линули до нього слова, яких він зовсім не чекав: "Хлопчику... перейшов... будь уважніший..."
— Чого ж ти стоїш? — здивовано запитав міліціонер. — Іди. І не порушуй.
Наче вихор здув Сергія з місця. Він мчав, не почуваючи під собою ніг. Куди? Сам не знав. Аби тільки бути якомога далі від білого кітеля.
"Пощастило! — радів він. — Міліціонер мене або не впізнав, або просто забув своє доручення. Ну й телепень! Хай тепер шукає. Мене так просто не піймаєш".
Сироїжкін забрався в найбільшу гущавину парку й ліг на траву. Могутні старі дерева оточили кругле дзеркальце ставочка, Вода чиста, блискуча, тільки біля самого берега зеленіє цяточка баговиння, і в ньому кумкає жаба. Навколо ні душі, ні звіра, ні птаха. Лише він, Сироїжкін, на траві та жаба у ставку.
Ні з того ні з сього Сергійко став жаліти себе.
"Живеш мов заєць, усіх боїшся... — сумно розмірковував він. — Ну хіба це життя! Поїхати треба куди-небудь якнайдалі — на Північ чи в океан. Просто зібрати речі й тихо піти з дому. Електроник ходитиме в школу, радуватиме батьків оцінками, спатиме на моєму ліжку... І все буде тихо й мирно. Зникне зайва людина, яка нікому не потрібна. Мама тільки охкатиме, що її син нічого не їсть. Але ж Електроник тямущий, він придумає, як обманути маму. Поїду на довгі, довгі роки, — твердо вирішив Сироїжкін. — А потім, коли стану дорослим, повернуся і все поясню. І мене жалітимуть і не лаятимуть".
Різкий свист пролунав над ним і вдарився об землю.
Сергійко задер голову. Блискуча срібна стріла з гострим носом і маленькими крилами, як голка, прошила блакитну тканину неба. І зникла... Отак і він пролетить колись над своїм будинком, тільки гляне з висоти на дах, на двір, на школу й зникне.
А потім поміж деревами майнуло щось червоне, й прямо на Сергійка вискочив великий рудий звір. Від несподіванки Сергійко завмер. І звір завмер, втупившись очима в лежачу людину. "Він мене пізнай, — радісно подумав Сергійко, — він гадає, що я — Електроник".
Сергійко, звичайно, відразу здогадався, що перед ним той невловимий червоний лис, про якого не раз згадував Електроник. В они лежали в траві зовсім поряд, досить лише простягти руку... Лис вивчав Сергійка наЙправдивішими і, як здалося хлопчикові, найласкавішими у світі очима, а Сергійко роздивлявся смішні вуса на вузькій мордочці, пухнастий хвіст і блискучі коліщатка, які успішно заміняли лисові лапи. Бони були всі в подряпинах, зносилися від бігу по асфальту. Колись на цих коліщатках лис демонстрував професорові спритність рухів, а тепер, діставши волю, намагався довести, що він найпрудкіший за всіх лисів лис.
Чого він чекав, смиренно простягнувшись у траві?
Може, поради, допомоги від свого давнього друга?
— Я не Електроник, лисе, — сказав Сергій, устаючи на ноги.
І не встиг він підвестися, як лис червоною блискавкою метнувся в кущі. Він ковзав по парку так само легко й швидко, як міськими вулицями. Ще ні разу цей лис не потрапив нікому під ноги, ні разу не загальмувала перед ним машина, не шарахнувся вбік велосипедист. Навіть всевидющі міліціонери не встигали підносити свисток до рота: дивна руда істота, майнувши перед їхніми очима, враз зникала.
— Біжи, — сказав йому вслід Сергій. — Самому жити добре.
І коли на Сергія наштовхнулися троє чоловіків і стали навперебій питати, чи не зустрічав він у парку червону лисицю, Сергій, звичайно, не виказав гордого звіра.