Експерименти професора Пулекса

Страница 4 из 8

Герберт Ціргібель

Не встиг Бруно зашнурувати черевики, як знову погасло світло. Запальничка була під рукою. За ці дні його почуття впевненості і власної гідності зміцніло. Нехай цей химерний професор думає й робить, що хоче. Зрештою, війна скінчилася, і ніхто не має права затримувати його тут.

Минуло чверть години. В усьому будинку панувала мертва тиша. Бруно розкрив складений ніж. Цей практичний інструмент, крім двох лез, мав ще дві корисні речі: ножиці для нігтів та викрутку. Намагаючись не стукати, Бруно взявся до роботи: легко зняв кришку замка і спробував відтягнути заскочку. Недосвідчений у таких справах, він не помітив, що з другого боку стирчав ключ. Він з брязкотом упав додолу.

Бруно злякано прислухався. Тихо. Певно, професор і його санітар спали. Бруно вирішив спробувати ще раз: зігнувши викрутку, зробив з неї відмикачку й невміло почав длубатися нею в замку, поки йому не допоміг випадок. Язичок клацнув, і двері нечутно розчинилися. Бруно почекав. Навколо глибока тиша, жодного проблиску світла.

Та все одно він не наважувався присвітити запальничкою і обережно ступав крок за кроком, простягнувши руки вперед, наче сліпий. Через кілька кроків його руки до чогось торкнулися. Він відчув під пальцями тканину і трохи не знепритомнів, коли зрозумів, що перед ним тіло людини. Затремтівши, Бруно відскочив назад і заникуючись прошепотів слова пробачення. Жодної відповіді. Його візаві не ворушився. Нарешті Бруно зважився клацнути запальничкою. У мерехтливому світлі він розпізнав манекен.

Втікач стояв у великому вестибюлі, де було кілька дверей і сходи, що вели вниз. Короткого погляду йому вистачило. Погасивши запальничку, він почекав трохи, поки очі звикнуть до темряви. Тоді почав обережно помацки просуватися до сходів. Дійшовши до першої сходинки, він помітив унизу тонку смугу світла. Бруно нечутно підійшов до поруччя сходів і зазирнув донизу. У напівтемряві вгадувався великий зал. Його стіни, скільки сягало око, були заставлені книжковими полицями. Біля останньої сходинки Бруно помітив обклеєні шпалерою двері. Невже вони ведуть на волю? Бруно нерішуче стояв на місці. Шелестіння і сухе покашлювання переконали його, що непомітно втекти не вдасться. Десь у кутку залу певно працював професор.

Від цього відкриття Бруно впав у відчай. Що він тепер скаже професорові? Адже повернутися назад і полагодити замок він не зуміє. А двері в стіні? А чи видно їх професорові зі свого місця, та й чи відімкнуті вони взагалі?

Поки Бруно розмірковував, шукаючи виходу з такої халепи, десь грюкнули двері. Невдовзі почувся голос. Його не можна було не впізнати — тільки санітар Карамаллум мав такий фальцет. Кілька секунд панувала тиша. А потім, зовсім несподівано усі кімнати облетів несамовитий крик. Він явно долинав від обклеєних шпалерою дверей. Через кілька секунд розпачливий крик повторився, перейшовши у хрипіння, і, зрештою, змовк. Натомість знову почувся писклявий голос Карамаллума. Той співав якусь пісню.

Від жаху Бруно мало не зомлів. Професор мав чути несамовиті крики. Чому ж він не реагував? Що сталося за дверима? Почулася важка хода санітара. Двері в стіні відчинилися. Бруно побачив заплямований халат Карамаллума. Цьому Самсонові довелось пригнутися, щоб пройти у двері. Він ніс емальоване відро, вщерть наповнене темною рідиною. Важким духом повіяло від нього, запахом, який Бруно добре знав. Кров. Цей нелюд, видно, когось убив.

Карамаллум поставив відро біля дверей, щоб замкнути їх. Із кутка долинув голос професора:

— Я передумав, Карамаллуме. Напій тільки Титуса і Вампуса. Рохуса сьогодні не годувати, принаймні не цим ерзацом.

— Але Рохус уже кілька днів живе на самих консервах, пане професоре,— зауважив Карамаллум. — Ви знаєте, як я люблю Рохуса. Він завжди такий вдячний, коли йому дають свіжу кров.

— Ти що, глухий? — почулося з кутка. — Спустити з тебе шкуру чи знову зробити укол?

Карамаллум знітився, його брезкле обличчя перекосилося зі страху. Він пробелькотів, що зробить усе, чого вимагає від нього пан професор.

— Рохус одержить сьогодні те, про що мріє змалку,— по-діловому пояснив фон Пулекс— Надто довго не давали ми йому справжнього нектару, але скоро вже буде інакше. Сьогодні він нап'ється з нашого гостя. Навіщо ж було його виходжувати? — Почувся істеричний сміх. — Дитятко біля материнської груді, ха-ха-ха... А цей Плат — битий жак, хитріший, ніж ми думали. Півгодини тому йому вдалося зламати замок. Хотів вислизнути від нас. Нерозумно з його боку, чи не так?

— Дуже нерозумно,— ошкірився здоровань.

— А тепер цей нікчема стоїть угорі біля сходів і не знає, що робити далі. Увімкни світло, Карамаллуме, і подивись на нього. Він тремтить, як осиковий лист.

Карамаллум потягся до стіни. Яскраве світло спалахнуло під стелею й засліпило Бруно. Санітар фальцетом наказав йому зійти вниз, а то він сам підніметься до нього.

Сходи попливли у Бруно перед очима. Відпустивши поруччя, він звалився вниз. Непритомність позбавила його відчуття болю. Карамаллум злякано відскочив убік. Падаючи, Бруно вдарився об відро, розливши кров на паркет.

3

Непритомність тривала недовго. Бруно вернувся до тями в шкіряному кріслі й побачив перед собою товсті скельця професорових окулярів.

— Нарешті, нарешті, мій друже, — почув він.— Гарні ви коники викидаєте, пане Плат. А ще солдат! Ні з того ні з сього непритомніє. Подивіться на це свинство. Ви розлили принаймні вісім літрів крові!

Фон Пулекс відступив назад, зіперся на письмовий стіл і втупився в Бруно. Той ще не зовсім отямився. Він помітив, що Карамаллум стоїть навколішках у напівтемному залі і витирає підлогу. "Чи не сниться це мені? — майнула у Бруно думка.— Може, я досі в Сталінграді?" Обернувшись до професора, він зробив відкриття, яке остаточно приголомшило його. Під халатом у фон Пулекса Бруно побачив чорний мундир. На комірі зблиснули два срібні черепи.

Бруно згадав про портрет. Тепер йому все ставало зрозуміле. У цьому будинку отаборилися фанатики, які продовжували війну на свій страх і риск. Схованка, певне, добре замаскована, інакше б її давно вже виявили. Але що роблять тут ці люди?