— Я тут, Геннадію Олексійовичу. Знайшов гніздо, але не знаю, чиє воно.
— Не чіпай руками,— наказав учений і рушив з дітьми на його голос.
На тоненьких бокових гілках дерева примостилося акуратне, красиве гніздечко, обліплене зовні лишайником і мохом. Всередині був м'якенький тополиний пух, на якому лежало четверо світло-голубих яєчок, поцяцькованих коричневими й темно-фіолетовими плямами.
— Хто знає, чиє це гніздо?
— Ре-ре-ре-ре-ре! — пролунало над самою головою.
— Це ж щиглик,— здогадалася Віта.— Ходімо звідси, бо він сердиться на нас.
Пішли, а їм навздогін ще довго кричала строката пташка.
Лісові ковалі
Гарно в сосновому лісі, повітря свіже — аж голова паморочиться. Материнка, чебрець. У затінку ще цвітуть суниці. Обплутані ожиною кущі таять у собі чимало несподіванок. Тільки не намагайтеся знайти там гніздечко. Лісові птахи ховають їх на деревах, бо на землі багато ворогів: гадюки, вужі, лисиці, бродячі коти та собаки.
— Стук-стук! Стук-стук! — молоточком вибиває по стовбуру.
— Де він? — оглядаються діти.
— На сосні. Строкатий дятел. Самець. А строкатий тому, що в нього чергується біле й чорне пір'я. Тім'я в дятла теж чорне, а на потилиці кривава пляма, мов шапочка. У самиці ж шапочка чорна. А в наших лісах ще водиться малий пістрявий дятел, але живе в широколистих лісах, особливо там, де ростуть вільхи. Дивіться, поблизу дятла крутяться ще й інші, менші пташки — синички, повзики. Як ви думаєте, що вони там роблять?
Ці пташки збирають трухлявину, що падає з-під дятлового дзьоба, шукають у ній щось і поїдають.
— Не щось, Віто,— поправив її вчений,— а комах або їхніх личинок. Дятли поїдають лише частинку з них, а решту — дрібні пташки. Бо дзьоб у невеличких пташок слабкий, і вони самі неспроможні роздовбувати кору.
Тільки дятел знявся, за ним полетіли й синички з повзиками.
— А он — гніздо крука,— Геннадій Олексійович показав у бік розлогої сосни.
— Крру-крру...— почулося звідти.
— Страшенно хитрющий птах,— засміявся вчений,— побачив, що його помічено, й кричить. Досі ж мовчав.
Наблизилися до тієї сосни, з гнізда вилетіло троє чорних як смола пташенят і старий крук.
— Круки виводять дітей рано. Уже в березні самиця сідає на гніздо. Зрештою, ліпше я вам розповім казку. У великому густому лісі, де росли дуби, сосни й горобина, жило колись багато птахів. Одні з них полювали на комах, інші живились зерном та ягодами, а були й такі, що вдень і вночі вишукували гнізда з яйцями або пташенятами. Багато горя приносили ці хижаки. Та чи не найбільший розбій тоді чинили круки. Озброєні міцними дзьобами й гострими пазурами, вони оселилися на високих соснах і тримали в острахові не лише дрібних, а й великих своїх сусідів. Там, гляди, гніздо розвалять, там маля заскубуть. Лихо, та й годі!
Що робити?
— Давайте попередимо круків, якщо й далі чинитимуть розбій, ми звернемось на допомогу до Орла,— сказала Вивільга.
— Слушна пропозиція.
Знайшли березову кору, дятли відстрочили на ній ультиматум, повзики скрутили її в сувій, ремези заклеїли пташине послання й скріпили його печаткою.
— Хто доставить петицію крукам?
— Сорока,— запропонували сорокопути.— Тільки вона не боїться розбійників.
— Авжеж не боїться, бо заодне з ними. Згадайте, скількох вона позбавила дітей,— заперечила Чайка.
— Чайка має рацію,— загаласували синиці.
— Тоді тобі, Шпаче, доведеться летіти,— промовила Вивільга,— для цього в тебе є всі дані: витримка, відповідне забарвлення, настирливість.
— Коли громада доручає,— погодився Шпак,— полечу. Узяв цидулу й подався до високих сосон.
— Без відповіді не вертайся! — гукнули йому вслід птахи.
Круки зустріли Шпака здивовано.
— Ти що, заблукав, небораче?
— Ні,— промовив пташиний посол,— доручено мені передать вам ось цю заяву,— простягнув найголовнішому Крукові лист.
— Про що ж ви пишете в ній?
— А ти прочитай!
— Хіба хто розбере ваші нікчемні каракулі? — розсердився Крук.— А втім, гаразд. Покличемо Сороку, вона в нас грамотна.
Шпак відлетів трохи й став чекати відповіді.
"Хоч дипломатів і не б'ють,— подумав,— проте не завадить бути подалі від цих пройдисвітів".
Пройшло чимало часу, аж поки Сорока довела до круків зміст пташиного ультиматуму.
— Нахабна, нікчемна дрібнота,— зчинили ґвалт круки.— Кому загрожувати надумали? Орла на допомогу кликать захотіли? Та його і в живих давно немає. Знайшли захисника. Ка-ха-ха!
— Негайно, негайно в похід! Провчимо нахаб, щоб і діти їхні запам'ятали, як нам, крукам, загрожувати.
— А може, спочатку напишемо їм свій ультиматум? — пропонували поміркованіші.
— У бій! — закаркали старі круки.— Ще не було в історії такого, щоб нам загрожували якісь синиці й горобці.
— У бій!
Почувши войовничі вигуки у ворожому стані, Шпак хотів попередити птахів про небезпеку, але не встиг. Чорного хмарою налетіли на нього круки. А потім — на дрібноту.
Бій тривав недовго. Круків було багато, та й напали вони зненацька. Чимало синиць, дятлів, повзиків, дроздів, солов'їв та інших пернатих загинуло тоді. А ті, що врятувалися, через деякий час зібралися в одному із найглухіших закутків лісу. Побиті, обскубані, закривавлені, поховалися вони під листям і знову задумалися, як далі жити, як віднайти вихід з такого становища.
Звитяжної Вивільги не стало, вона загинула в нерівній борні, тому головувати взялася Синиця.
— Мабуть, треба шукати інший ліс,— промовила,— такий, де немає ні круків, ні сорок.
— І справді,— зраділи птахи,— знайдемо такий ліс і будемо жити в ньому спокійно.
— Тоді — розлетілися! — наказала Синиця.— А через тиждень зберемося в цьому ж місці. Коли ж зустрінете Орла, скажіть: згодні на будь-яку умову, тільки нехай захистить!
Подалися пташки в різні боки шукати землю обітовану. А коли сонце всьоме з'явилося над обрієм, стали злітатися до рідного лісу.
— Всюди круки. Скрізь сороки. У багатьох місцях ще й кібці водяться, і коти бродячі! А Орла не бачили,— стали доповідати.
— Тоді й житимемо тут. Гнізда ж будувати будемо в дуплах, за-рослях дерев і кущів, щоб круки не бачили ні нас, ні жител наших!
Поховалися пташки в лісових нетрях, затихли, мов і не було їх тут. Довкола вимерло все.