Минали роки, Велетень став старий і немічний. Він більше не міг бавитися з дітлахами, а тільки сидів у величезному фотелі й дивився на забавки дітей і милувався власним садком.
— У моєму садку багато чудових квітів,— говорив він,— але діти — найкращі з усіх квітів.
Одного зимового ранку, одягаючись, він визирнув у вікно. Зиму Велетень більше не ненавидів, бо знав, що це просто сон Весни і квіти відпочивають.
Раптом сталося диво: він тер очі та щосили вдивлявся. Справді захоплююче видовище. У найдальшому куточку садка дерево рясно вкрилося ніжним білим квітом. Із золотих гілок звисали золоті плоди, а попід деревом стояв маленький хлопчик, якого Велетень так любив.
Не тямлячи себе на радощах, Велетень побіг униз і далі — у садок. Квапливою ходою пройшов по траві й наблизився до дитини. Аж коли приступив зовсім близько, обличчя йому почервоніло з люті, і він спитав:
— Хто наважився поранити тебе? — бо на долонях малечих рук виднілися сліди від двох цвяхів, і сліди від двох цвяхів лишилися на маленьких ніжках.
— Хто насмілився це зробити?! — скричав Велетень.— Скажи мені, і я візьму великий меч та зарубаю його!
— Ні,— відповіла дитина,— не треба, це рани Кохання.
— Як тебе звуть? — запитав Велетень і, відчувши як у нього влилося благоговійне тремтіння, опустився перед малюком на коліна.
Дитя всміхнулося до Велетня й сказало:
— Колись ти дозволив мені гратися у своєму садку, а сьогодні ми підемо до мого садка, що називається Раєм.
А коли ополудні прибігли діти, то знайшли попід деревом мертвого Велетня, вкритого білими пелюстками.