— Сподіваюсь, ти не покладаєш великих надій на те, що саме тут ми знайдемо точну копію земної цивілізації? — пирхнув сміхом Фізик.
— Ця система стабільна, — почав Лікар, — і цивілізація могла розвиватися на Едемі довше, ніж на Землі, а тому...
— За умови, що це цивілізація людиноподібних створінь, — урвав його Кібернетик.
— Давайте не затримуватися тут, — звернувся до товаришів Координатор. — Ходімо далі, за півгодини ми повинні дістатися он туди. — І показав на тонку лілову смугу на обрії.
— А що воно таке?
— Не знаю що, але там щось є. Може, ми знайдемо там навіть воду.
— Для початку я б задовольнився й тінню, — прохрипів Інженер і прополоскав горло й рот ковтком води.
Зарипіли ремені надітих на плечі рюкзаків, люди знову розтяглися й розмірено рушили через піски. Вони поминули кільканадцять "чаш" і кілька трохи більших фігур, які, здавалося, спиралися на опущені до самого низу ліани чи виткі рослини, але до найближчої з них було щонайменше двісті метрів, а їм не хотілося ухилятися від лінії маршруту. Сонце наближалося вже до зеніту, коли пейзаж почав раптом змінюватися.
Піску ставало дедалі менше — довгими пласкими хребтами з-під нього виринав рудий, спалений сонцем грунт. Де-не-де його вкривали острівці сивого, мертвого моху. Зачеплений черевиками, він курився, розпадаючись на зітліле, схоже на паперовий попіл, порохно. Лілова смуга виразно розпалася на окремі групи присадкуватих фігур, вони стали світлішими, — це була скоріше зелень з відтінком вилинялої блакиті. Подих північного вітру приніс слабкий, тонкий запах, який люди втягували в себе з обережною цікавістю. Коли попереду постала ледь вигнута стіна темних, переплетених фігур, ті, що йшли першими, трохи вповільнили темп і дали змогу підтягтися заднім. Незабаром уся група зупинилася перед непорушною низкою дивних фігур.
З відстані ста кроків вони ще могли видатися заростями якихсь кущів, де повно великих, синюватих пташиних гнізд, — не так через те, що справді нагадували зарості, як через те, що людські очі прагнули відшукати в чужих формах схожість із чимось звичним.
— Якісь павуки, чи що? — невпевнено сказав Фізик, і всім відразу здалося, що вони бачать перед собою павукоподібні створіння з маленькими веретенистими тулубами, вкритими густою настовбурченою щетиною, непорушно застиглі на незвичайно довгих і тонких ногах.
— Та це ж рослини! — вигукнув раптом Лікар і неквапливо рушив до високого, сіро-зеленкуватого "павука".
І справді, "павучі ноги" виявилися чимось схожим на товсті стебла, чиї шерехаті і вкриті волосками потовщення легко можна було прийняти за суглоби членистоногого. Ці стебла, — їх було шестеро, семеро чи восьмеро, — виростаючи із моховитого грунту, дугою сходилися вгорі до шишкуватого, товстого, схожого на сплющене черевце "тіла", оточеного ниточками павутинок, які виблискували на сонці. Рослини-"павуки" стояли досить близько одна від одної, але між ними можна було пройти; подекуди стебла випускали світліші, майже кольору земного листя, відгалуження й пагони зі стуленими бруньками на кінчиках.
Лікар знову кинув камінець у підвішене за кЬяька метрів від поверхні "черевце" й коли нічого не сталося, спершу оглянув стебло, а тоді нарешті надрізав його ножем; з надрізу закапав ясно-жовтий, водянистий сік, який відразу ж почав пінитися, став оранжевим, потім рудим, а через кілька хвилин застиг у схожому на живицю згустку з різким, ароматичним запахом; спершу він усім сподобався, проте незабаром люди виявили в ньому щось відразливе.
В глибині цього незвичайного гаю було трохи холодніше, ніж на рівнині.
Скупу тінь давали тільки повненькі "черевця" рослин; вона густішала в міру того, як люди заглиблювалися в ці хащі, намагаючись по змозі не торкатися стебел, а надто білястих пагонів, якими кінчалися їхні наймолодші відростки, бо вони викликали до себе непоясненну огиду.
Грунт під ногами був пористий, м'який і виділяв вологі випари, дихати стало важче; по обличчях і руках пересувалися тіні "черевець", то вищих, то нижчих, великих і маленьких, одні були гнучкі, з яскраво-оранжевими колючками, інші — засохлі, зів'ялі, струхнявілі, і з них звисали довгі тонкі нитки павутиння. Коли налітав вітер, усі зарості видавали глухий, неприємний шелест, зовсім не схожий на м'який шум земного лісу, — здавалося, хтось пересипав тисячі й тисячі цупких папірців. Іноді окремі рослини, сплітаючись пагінням, перепиняли людям шлях, і тоді доводилося шукати між ними прохід. Через те вони посувалися тут повільніше, ніж по рівнині. По якомусь часі ніхто вже не позирав угору, на всіяні колючками "черевця", й не дошукувався в них схожості з гніздами, шишками чи коконами.
Нараз Лікар, який ішов попереду, побачив прямо перед собою товстий, чорний, вертикально звислий волос, схожий на блискучу грубу нитку чи на лакований дріт, і вже хотів був відгорнути його рукою, та, оскільки нічого подібного їм досі не траплялося, машинально підніс очі й застиг на місці.
Щось блідо-перлисте, незграбно перевісившись через стебла біля самісінької основи одного з "коконів", непорушно дивилося на нього — і погляд цей він відчув ще раніше, ніж устиг зметикувати, де знаходяться очі цього безформного створіння, в якого годі було розрізнити голопу чи якісь відростки; він бачив лише роздутий, мовби набитий ізсередини кулястим груддям лискучий шкіряний мішок; із темної довгастої лійки на два метри вниз звисав товстезний чорний волос.
— Що там таке? — запитав Інженер, який саме підійшов до нього.
Лікар не відповів, й Інженер, звівши вгору очі, теж заціпенів.
— Чим він дивиться? — мимохіть вихопилося в нього, і він відступив на крок — таку огиду викликало до се;бе це створіння, яке, здавалось, упивалося в нього жадібним, надзвичайно зосередженим поглядом, хоч він не бачив його очей і не міг з певністю сказати, де саме вони знаходяться.
— Ну й бридота! Тьху! — сплюнув позаду Хімік.
Лікар позадкував з-під навислого над ним створіння. Всі розступилися й, пропустивши вперед Інженера й Лікаря, сховалися в них за спиною. Наскільки дозволяли пругкі стебла — Лікар дістав із кишені комбінезона оксидований циліндр, повільно прицілився в світліше, ніж довколишні рослини, пузирчасте тіло й натиснув спуск.