Едем

Страница 61 из 78

Станислав Лем

12

Через годину Захисник мчав уже рівниною. Стояла чорна зоряна ніч, повз машину, яка рівномірно гула, пролітали обрідкуваті зарості; нарешті зникли останні кущі й не було вже нічого, крім довгих положистих пагорбів, які, здавалося, оживали й хиталися під світлом єдиної фари. Захисник стрімко вихоплювався на них, немовби хотів злетіти в повітря, сидіння м'яко погойдувалися, свист гусениць нагадував звук свердла, яке люто вгризається в метал, стрілки приладів горіли рожевим, оранжевим і зеленим світлом. Інженер, нахилившись аж до самого екрана, шукав на ньому вогник ракети.

Те, що вони виїхали, не забезпечивши собі радіозв'язку, він вважав тепер безумством, хоча раніше ставився до цього цілком нормально. Вони поспішали так, нехмовби ще одна чи дві години, необхідні для введення в дію другого передавача, вирішували питання життя або смерті. Коли він був уже майже певний, що проскочив у темряві ракету і їде далі на північ, раптом побачив її, точніше, дивно роздутий світловий пузир. Захисник повз дедалі повільніше, фара освітила похилу стіну, і вона спалахнула срібним вогнем. Видовище було незвичайне; коли засвічувався проблисковий ліхтар, величезний, незамкнений біля вершини купол спалахував, переливаючись у склянистих сплетіннях безліччю веселок, помножений ними блиск далеко освітлював піщані дюни.

Не бажаючи стріляти, Інженер спрямував броньований лоб машини в те місце, де перед цим проклав собі' шлях — але дзеркальна стіна вже затягла й заживила пролом з обох боків, і єдине, що свідчило про нього, була плита оберненого на шлак піску біля основи стіни.

Захисник з ходу почав таранити стіну всією масою своїх шістнадцятьох тисяч кілограмів, аж броня застогнала. Проте стіна не піддалася.

Інженер повільно відкотив машину на двісті метрів, спрямував нитки прицілу якомога нижче й тієї ж миті, коли світляний купол вихопився з мороку, швидко натиснув педаль.

Не чекаючи, коли отвір з оплавленими краями охолоне, він рушив уперед; башточка зачепилася вершечком, але маса, розм'якла від високої температури, піддалася, одноокий Захисник зазирнув у глиб порожнього простору і, збавивши швидкість, під'їхав до ракети.

їх зустрів лише Чорний, який зрештою відразу ж кудись зник. Довелося чекати — треба було очистити броню від радіоактивного нальоту й виміряти частоту імпульсів у довколишньому середовищі. Тільки після цього вони змогли покинути тісну кабіну машини.

Спалахнув ліхтар. Координатор, який першим вийшов із тунелю, одним поглядом окинув укритий чорними плямами лоб Захисника, ум'ятини на місці двох фар, бліді, запалі обличчя товаришів, які повернулися, і запитав:

— Ви що, билися?

— Так, — відповів Лікар.

— Спускайтеся вниз. На поверхні ще нуль дев'ять рентгена за хвилину. Тут залишиться Чорний.

Ніхто не сказав більше ані слова. Спускаючись тунелем до корабля, Інженер помітив другий, трохи менший автомат, який з'єднував кабелі в переході до машинного відділення, проте навіть не зупинився біля нього. В бібліотеці горіло світло, на малому столі стояли алюмінієві тарілки, лежали прибори, посередині стояла пляшка вина.

Координатор, не сідаючи, сказав:

— Ми вирішили влаштувати невелике... свято. Автомати перевірили систему гравіметричного розподілу — вона не пошкоджена... Головний реактор можна запускати. Якщо ми вирівняємо ракету, можна буде стартувати. А тепер розказуйте ви.

Якусь хвилину панувала мовчанка. Лікар глянув на Інженера і, все раптом зрозумівши, почав розповідати:

— Ти мав рацію. На захід справді тягнеться пустеля. Ми зробили — великою дугою — майже двісті кілометрів на південний захід.

Він розповів, як вони доїхали до заселеної рівнини над озером і зняли її на плівку, як, повертаючись, наштовхнулися в темряві на скупчення статуй, — і раптом завагався.

— Це справді було схоже на кладовище або на вогнище якогось релігійного культу. Те, що діялося потому, важко передати словами, бо я не певен, що це означало — цю пісеньку ви вже чули. Юрба дуплексів панічно тікала; враження було таке, ніби вони десь заховалися, але облава сполохала їх чи загнала між ці "надгробки"! У всякому разі, можна зробити таке припущення; більше я не знаю нічого. За кількасот метрів нижче, — бо все це діялося на схилі, — був невеликий гай, і там ховалися інші дуплекси, схожі на того сріблястого, якого ми вбили. За ними стояла, можливо, замаскована, одна з обертових машин — велика дзига. Але тоді ми про неї ще не знали, як і про те, що ці зачаєні в гаю дуплекси протягли над самісінькою поверхнею гнучку трубу, вид повітродувки, з якої під тиском вилітала отруйна речовина, піна, й оберталася на завись чи газ. Її можна буде дослідити, бо вона мусила осісти на фільтрах, правда ж? — обернувся він до Інженера.

Той мовчки кивнув головою.

— Ми вилізли з Хіміком, щоб оглянути ці статуї, — башточка була відкрита, — й трохи не задихнулися, а найгірше довелося Генрикові, бо перша хвиля газу вдарила в Захисника. Коли ми вернулися в башточку й продули її киснем, Генрик вистрілив у трубу, точніше, в те місце, де вона перед цим стриміла, бо ми вже стояли в густій хмарі.

— Антиматерією? — запитав Координатор серед тиші, яка раптом запала в бібліотеці.

— Так.

— А ти не міг застосувати малий випромінювач?

— Міг, але не застосував.

— Ми всі були... — Лікар якусь секунду підбирав потрібне слово, — збуджені. Ми бачили тих дуплексів, які падали. Вони були голі. На них теліпалися якісь лахмани; мені навіть здавалося, що вони були пошматовані, немовби дуплекси з кимось билися, але я цього не певен. На наших очах вони всі або майже всі загинули. Перед цим... ми самі трохи не отруїлися. Ось як усе це було. Потім Генрик намагався знайти продовження труби, якщо мене не зраджує пам'ять. Так?

Інженер знову ствердно хитнув головою.

— Таким чином, ми з'їхали вниз, до гаю, й побачили тих — сріблястих. На них було щось схоже на маски. Можливо, то були повітряні фільтри. Вони обстріляли нас, але чим, не знаю, й розбили нам фару. Водночас на нас рушила ця величезна дзига. Вона хотіла напасти на Захисника збоку. В усякому разі, виїхала з кущів. І тоді... Генрик... дав чергу.