– Так. Це питання розв'язано.
– Гаразд. Тепер я попрошу вас дати ще одне зобов'язання. Я хочу, щоб ви на першу мою вимогу привезли сюди кулю, яку ваші люди підібрали на підлозі в квартирі Морріса Елтхауза.
Збити Річарда Регга з пантелику, очевидно, нелегко. Щоб обіймати такий високий пост у ФБР, ходити під самим Вашінгтоном, треба вміти зберігати самовладання. Але цього разу Регг таки не витримав. Він аж роззявив рота. Йому потрібно було всього дві секунди, щоб знов стулити губи, але нерви його вочевидь не витримали.
– Тепер уже ви говорите нерозумно! – відказав нарешті він.
– Зовсім ні. Якщо ви привезете на моє прохання кулю, то я майже напевно, – мені так і кортить сказати: "без сумніву" – зможу довести, що Елтхауза вбили не ваші люди.
– Чорт, а ви нечесно ведете гру! – Регг знову роззявив рота. Очі в нього примружились. – Якби я мав ту кулю, то приніс би її хоча б для того, аби ще раз із вами побачитись.
– О, ви її маєте! – стояв на своєму Вулф. – Що сталося тієї ночі в квартирі Елтхауза? Одна особа, – я назву її Ікс, хоч міг би сказати й точніше ім'я, та поки що досить і Ікса, – застрелила Елтхауза з його власного револьвера. Куля пройшла навиліт, ударилася в стіну і впала на підлогу. Ікс пішов, прихопивши з собою револьвер. А невдовзі по тому з'явилися троє ваших людей і так само, як учора в мій дім, проникли в квартиру… Є потреба вдаватися в деталі?
– Є.
– Вчора вони, правда, не дзвонили у двері, бо знали – чи принаймні гадали, – що вдома нікого немає, адже за будинком цілий тиждень стежили. А в квартиру Елтхауза вони подзвонили, а може, подзвонили й по телефону, але господар не взяв трубки, бо на той час був уже мертвий. Отож ваші люди проникли в квартиру й знайшли те, задля чого прийшли, і тут їм спало на думку, що у вас може виникнути підозра, нібито Елтхауза застрелив один з них. І щоб довести, що вони справді не винні, ті троє прихопили з собою кулю, яка лежала на підлозі. Але ж це – порушення закону штату Нью-Йорк. Проте один раз вони вже порушили закон, ввійшовши до квартири, то чом би не порушити його ще раз? І ті троє взяли кулю й разом зі своїм рапортом передали її вам. – Вулф зробив різкий жест рукою. – Але те, що вони принесли кулю замість довести вам свою непричетність до вбивства, викликало, очевидно, зворотний ефект. Проте я не беруся аналізувати ходу ваших думок і того, чому ви тим трьом не повірили. Я вже сказав: своїх людей вам краще знати. Ясно одне: куля у вас, і вона мені потрібна.
Очі в Perra були все ще примружені.
– Послухайте, Вулфе. Один раз ви вже заманили нас у пастку, дідько б вас узяв! Непогано заманили! Але вдруге вам це не вдасться. Якби я мав ту кулю, то не був би таким дурнем, щоб віддавати її вам!
– Ви будете дурнем, якщо її не віддасте. – Вулф скорчив гримасу. Він мав кілька улюблених словечок, але "дурень" до них не належало, а він скористався ним. Потім його обличчя прибрало звичайного виразу. – Я заговорив про це тому, що маю перед однією людиною певні зобов'язання, – перед людиною, від якої довідався, що ваші агенти були того вечора в квартирі Елтхауза. А я не люблю бути зобов'язаним. Викривши вбивцю, я зніму з себе це зобов'язання і, між іншим, заспокою ваше сумління. Хіба вам не хочеться взнати, що Елтхауза застрелили не ваші люди? Привезіть сюди кулю, і ви про це взнаєте. Я вам пропоную: дайте мені ту кулю, і якщо за місяць я не знайду вбивці й не звільню від підозри ваших людей, то поверну вам ті двоє посвідчень. Може, на це піде й не цілий місяць, а навіть менше тижня.
Регг широко розплющив очі.
– І ви віддасте посвідчення?
– Віддам!
– Ви сказали, що викриєте вбивцю. Викриєте перед ким?
– Перед вами. Викрию достатньо, аби довести, що ваші люди невинні. В убивстві, звісно.
– Ви зробили мені пропозицію. Які я матиму гарантії?
– Моє слово.
– На ваше слово можна покластися?
– Більше, ніж на ваше. Далеко більше, якщо вірити ось цій книжці. Жодна людина в світі не скаже, що я коли-небудь зламав своє слово.
Регг удав, ніби не почув шпильки.
– Коли вам треба одержати кулю – якщо тільки я маю її?
– Не знаю. Може, навіть іще сьогодні. Чи завтра. Я хотів би одержати її з ваших рук.
– Якщо я маю її. – Регг підвівся. – Мені треба подумати. Я нічого не обіцяю. Я…
– Але ви вже пообіцяли! Ви пообіцяли перестати стежити за моєю клієнткою і за мною.
– Щодо цього – так. Я мав на увазі… Ви знаєте, що я мав на увазі. – Регг пішов до дверей, потім раптом став і обернувся. – Ви весь день будете вдома?
– Буду. Але якщо схочете подзвонити – мій телефон підслуховується.
Реггові це зауваження смішним не здалося. Я взагалі мав сумнів, чи тепер його могло щось розсмішити. Я провів його до передпокою, допоміг одягти пальто, подав капелюх, але він, здавалося, навіть не помічав мене. Коли я замкнув двері й обернувся, наша клієнтка, а слідом за нею і Саул, уже входили до кабінету. Я вирішив усе ж таки з нею не одружуватись. Вона мала діждатися мене, щоб її провів я! В кабінеті я застав доволі несподівану сцену. Місіс Бранер і Саул стояли поруч перед столом Вулфа й дивилися на нього згори вниз, а він сидів, відкинувшись назад і заплющивши очі. Картина була зворушлива, і я спинився у дверях потішитись нею. Так минуло півхвилини. Ціла хвилина. Цього було досить – адже місіс Бранер мала поспішати на ділове побачення! Я ступив до кабінету й запитав:
– Ви добре все чули?
Вулф розплющив очі. Місіс Бранер, не відповідаючи мені, звернулася до нього:
– Ви дивовижна людина! Просто дивовижна! Сказати щиро, я не вірила, що вам пощастить це зробити. Неймовірно! Чи є щось таке, що вам не під силу?
Вулф випростався.
– Так, мадам, – сказав він, – є. Я не можу вставити розуму дурневі. Хоч і пробував це зробити. Іншого випадку я не пригадую. Тепер ви розумієте, чому я так наполягав, щоб ви прийшли? У підписаному вами листі є такі слова: "… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…" Ви задоволені?
– Звичайно! Це неймовірно!
– Мені самому в це трохи важко повірити. Прошу, сідайте. Я повинен вам дещо пояснити.
– Я теж так гадаю. – Місіс Бранер підійшла до червоного шкіряного крісла й сіла.