А ще за два дні передні дозорці, які вже давно щезли з очей, зненацька появилися на овиді і навально покотили до валки. Їх стрімко наздоганяло десятків зо два вершників.
— Готуйсь! — пролунав голос Колотнечі. Але тут таки пролунав інший його наказ: — Одміна!
Атож, навіть не надто гострозорій людині стало зрозуміло, що ніякої небезпеки немає. Бо за мить переслідувачі зрівнялися з дозорцями і тепер мчали разом, пліч-о-пліч.
Коли наблизилися, то в передньому Швайка упізнав Вирвизуба.
— Прорвалися! — горлав він і на льоту підкидав шапку в повітря. — Прорвалися таки! От молодці!
Він з льоту почоломкався з Швайкою та Колотнечею, тоді притис до грудей Грицика й Санька і жваво заговорив:
— А ми вже думали, що ви не доїдете. Наші хлопці доносили, що перед порогами на вас чатує місцева татарва. І як ви здогадалися переправитися на лівий берег задовго до порогів?
— Та в нас теж є свої хлопці, — усміхнувся Швайка. — Ми про ту засідку дізналися ще на Переволочній.
— А ми їх прийняли як найкращих друзів, — втрутився Колотнеча. — Та годі про це. Ти, Стефане, краще скажи, яка вона, тутешня орда?
— Вона ще тут зовсім не лякана, — сплюнув на землю Вирвизуб. — Вона така нелякана, що навіть не боялася, що ми можемо вдарити їй у спину…
— А ви пробували? — поцікавився Швайка.
— Ти навіть не уявляєш, як свербіли руки. Проте я добре пам’ятаю, як ми з тобою, Пилипе, домовлялися. Ми мали чаїтися в плавнях, як останні боягузи і виходити в степ лише малими ватагами. Нехай тутешня татарва думає, що ми люди сумирні і нас не так уже й багато…
Невдовзі повіяло вільглою прохолодою, а ще за годину козаки зупинилися на невисокому урвищі і перед їхніми очима знову відкрився Дніпро. Він був такий широкий, що протилежний берег лише мрів у тремтливій блакиті. Середина Дніпра була чиста — мабуть, там пролягала бистрина. Зате по обидва боки від неї безладними купами були розкидані великі й малі острови. На них купно і поодинці росли дерева й ліниво погойдувалися зелені чагарі очеретів. Легенький вітерець здіймав густі брижі, і видавалося, що острівці стрімко пливуть супроти течії.
Вирвизуб під’їхав до самого краю, щось крикнув униз, махнув рукою — і, неначе з-під землі, вигулькнули оголені до пояса люди і заходилися розвантажувати вози. Вони переносили міхи з зерном до берега, де на них уже чекали великі, чи не вдвічі довші, ніж воронівські, човни. На деякі навіть воза можна було поставити.
— Тут на наших човнах плавати небезпечно, — пояснив, перехопивши захоплений Телесиків погляд, Кривопичко, який побував у цих місцях минулого літа. — Бач, скільки назбиралося води! Не Дніпро, а справжнє море! Бува, як розгуляється хвиля, то навіть на тутешніх човнах від неї не врятуєшся, не те, що на наших.
— Це правда, — підтвердив Швайка і знову повернувся до Вирвизуба. — Я тільки не розумію, хто тебе про нас попередив…
— А могли б здогадатися, — відказав Вирвизуб і обернувся до гурту вантажників.
— Гей, Марку, де ти там ховаєшся? — гукнув він. — Ходи-но сюди!
До них підійшов невисокий кремезний хлопець. На його руках випиналися тугі сині жили.
— Ось він — той, хто попередив нас про ваше прибуття, — урочисто мовив Вирвизуб. — Знайомтеся: Марко Чорторий, з тутешніх перевізників.
Швайка потиснув його тверду, мов шматок дерева, руку і поцікавився:
— То як же тобі вдалося попередити Вирвизуба про нас? Ми жодного чужого вершника не бачили.
— Мабуть, він на птаха обернувся, — насмішкувато гмукнув Колотнеча.
— Ні, не птахом, — довірливо усміхнувся Марко. — Я вас Дніпром перегнав.
— Дніпром? — здивувався Колотнеча. — Це ж як? Адже там пороги…
— А я через них і перебрався, — просто, наче про звичну справу, відказав Чорторий. — Я ж вашим хлопцям ще й рукою помахав.
— То це були ви… ти?! — вражено вигукнув Телесик. Марко був такий юний, що навіть язик не повертався називати його на "ви". У нього над верхньою губою, здається, ще й вуса не засіялись. А вже от який відважний. Навіть пороги переміг!
— Як тобі це вдалося? — зачудовано спитав Телесик.
Марко по-змовницьки підморгнув йому і відповів:
— Хочеш і тебе навчу?
— Та я… — знітився Телесик.
Марко засміявся і повернувся до валки возів. Два дужих возії кинули йому на плечі величезного лантуха. Марко пересмикнув плечем, зручніше укладаючи його, і легко, наче упорожні, збіг донизу.
А там уже лаштувалися в дорогу веслярі з повними човнами.
— А з возами що робитимемо? — підбіг до Вирвизуба замазюканий у річковій твані козак.
— З возами? — Вирвизуб кинув погляд на Швайку. — Як ти гадаєш, Пилипе?
— Ну, в степу ми б дали їм раду, — відказав той. — Прив’язали б один до одного, стали б за ними — і ні який татарин нас не злякав би!
— Це, звісно, — згодився Колотнеча. — Слухайте, а чом би й нам тут таке не зробити? Вибрати острів, оточити його по краю возами — і сам біс нам не страшний, не те, що татарин. А що битися з ними доведеться не сьогодні-завтра — то вже точно. Татарин — він не такий, щоб під серцем когось терпіти!
Він повернувся до візників, які ходили з мазницями біля коліс і загукав:
— Гей, товариство, ану знімайте з возів колеса, і вкладайте їх разом зі збіжжям! А вози прив’язуйте до човнів і теж тягніть у плавні. Доброму хазяїнові, знаєте, все знадобиться!
Черкаські возії одразу кинулися до роботи, а от переяславці завагалися. Хоча й разом їхали, проте у кожного свій отаман… Їхні погляди зупинилися на Швайці.
Та поки Швайка думав, втрутився Вирвизуб.
— Не поспішайте розбирати вози, — застеріг він. Вози нам ще не раз знадобляться.
— Це ж навіщо? — підняв брову Колотнеча.
— А ви що, хіба не в куренях збираєтесь жити? — запитав Вирвизуб. — Чи, може, гадаєте, що вони тут ростуть, як гриби? Ні, без лат та паколів нам не обійтися. А вони де? Звісно, в байраках.
— Так би й сказав, — гмукнув Колотнеча. — А то все на гриби вернеш… — Він махнув до возіїв рукою, аби ті лишили вози у спокої і знову звернувся до Вирвизуба. — То що робити далі? — запитав він. — Чи ти збираєшся тримати нас тут до кінця світу?
— Самі винні, — усміхнувся Вирвизуб у русявий вус. — Оце думав покатати вас на човнах, та ви навезли стільки, що мені й самому у них місця не стане. Так що краще їдьмо понад берегом до Тягинки. Є тут така річка. І острів над нею гарний, та ще й не один. А головне — під боком брід через Дніпро, що ним татари люблять переправлятися на правий берег. Кращого місця, щоб їх поколошкати, й шукати не треба. — І перший рушив уподовж берега.