Джури-характерники

Страница 46 из 75

Рутковский Владимир

Грицик мимоволі скосив погляд на Швайку.

Той похитав головою:

— Пробували, — сказав він. — І не раз. Але Менглі-Гірей теж не з лопуцька роблений. Оточив себе такою охороною, що й не проб’єшся. А тих, кого хапали під час замаху, карали такою лютою смертю, що тепер нема охочих замахнутися на життя кримського хана.

— То невже з ним не можна нічого вдіяти?

— Чому ж не можна? — Колотнеча понюхав повітря, що все звабливіше пахло кулішем. — Можна. Тому й ідемо ми на поміч Вирвизубові.

ПОРОГИ

Раптом з лісу вибився вершник. Змилений кінь, косячи на вогнища, зупинився біля гурту, де сиділи Швайка з Колотнечею.

— Там щось гуде, — сказав вершник і витер з чола піт. — Так, що аж земля тремтить.

— Де? — схопився на ноги Колотнеча.

— Там, — вершник кивнув головою на схід. — Від Дніпра.

— Від Дніпра, кажеш? Ану, послухаймо…

Колотнеча пронизливо свиснув. Розмови вщухли і над галявиною на хвилю запала тиша. І в тій тиші нараз почулося якесь глухе, проте потужне гудіння.

Колотнеча посміхнувся.

— Знаєте, хлопці, що це? — звернувся він до най ближчих козаків. — Це Дніпрові пороги гудуть. А до них — один день кінного переходу, ось так.

— А чого вони гудуть? — запитав Телесик. Його цікава кирпа визирала з-за Грицикового плеча.

— Бо там вода з камінням б’ється.

— Б’ється? — Рот у Телесика став схожим на бублик. — А чого вони б’ються?

— Хочуть дізнатися, хто з них сильніший.

У Грицика заблищали очі. І не лише в нього. Молоді козаки хоч і чули, що то за диво — дніпровські пороги, проте жоден з них їх ще не бачив.

— Слухай, Пилипе, а як би нам глянути на них бодай одним очком? — запитав Грицик.

— І нам, і нам! — загули не тільки переяславські, а й черкаські хлопці.

Швайка з Колотнечею перезирнулися.

— А чом би й ні? — відказав Колотнеча. — Коли я побачив ті пороги, то два дні ходив, мов оглушений. Гадаю, Пилипе, варто нашим парубкам подивитися на ту чудасію. А то лише плутаються у візників під ногами. А ми тим часом постережемо наш скарб самі.

— Оце діло! — щасливо засміявся Грицик і перший злетів на свого коня.

За якусь годину гурт вершників вихопився на узлісся Чорного лісу. Грицик, що сам себе призначив старшим усієї ватаги, летів попереду. А коли хто пробував його обігнати. Грицик різко змахував рукою і кричав:

— Не переганяти! Розсипайтеся в різні боки!

Засідки він не боявся. Десь попереду мчав досвідчений і обережний вовк Куций. Коли що, він одразу ж опиниться поруч з Саньком, своїм хазяїном, і дасть знати про небезпеку.

А день був такий осяйний, прохолодний, що після сутінкового лісу аж серце розривалося від щастя. Найбільше шаленіла малеча. Вона галайлакала з усіх своїх дитячих сил, верещала, наче гурт зголоднілих поросят. Не відставали від них і парубки. Один з черкаських свиснув у два пальці так, що виляски, розлетілися, мабуть, по всьому татарському степу.

Та що далі вони просувалися, то тихіші ставали голоси та співи, парубки почали частіше витирати чола. А малеча закосила очима на Грицика в надії, що той подасть знак на відпочинок. І все гучніший і гучніший ставав гул, доки, зрештою, перетворився на суцільне ревище, мовби то ревли з десять сотень голодних биків.

До Грицика під’їхав Телесик і спитав:

— Грицику, а ти не знаєш, хто з них сильніший?

— Ти про кого? — не зрозумів Грицик.

— Ну, про ті пороги. Хто з них дужчий — вода чи камінь?

Грицик подумав. Аби ж то знаття…

— От приїдемо й самі все побачимо, — сказав він.

Дніпро відкрився несподівано. Але це був зовсім не той Дніпро, що у них при Сулі чи під Черкасами. Боже, що з ним діялось! На всьому просторі — від крутого урвища, на якому зупинилася ватага і аж далеко по той бік, була сама вода. Але тепер навіть язик не поривався назвати її водою. Ні, це було щось більше, ніж просто вода. Це було шумливо спрозоріле небесне пекло чи пекельне небо, в якому гнівно рокотали басовиті громи, ревли розлючені тури, і до самісінького неба злітали осяйні розсипи бризок. І, здавалося, не було в світі такої сили, яка могла б це зупинити бодай на мить. З швидкістю каменів, випущених з пращі, неслися копиці сіна, уламки човнів, гілок, дерева — усе, що встиг прихопити з собою Дніпро.

Проте довго стояти і мовчки дивитися на таке не міг ніхто. Першим не витримав Грицик — заволав, мовби втратив останній глузд, тоді хльоснув коня і помчав уподовж цього ревиська. Він намагався обігнати останки якоїсь підводи, що вже давно позбулася коліс і голобель. Проте кінь його не встиг зробити й десятка стрибків, як те, що колись називалося підводою, прискорило свій і без того стрімкий біг і щезло за скелею, яка височіла над Дніпром. А коли ватага молодих козаків з криками обігнула скелю і знову опинилася над урвищем — не в одного з них серце покотилося в п’яти.

На всьому просторі вирувала шалена січа. У божевільному герці зійшлися водна стихія і непорушна кам’яна твердь. І не було в кого поцікавитись, який велет і навіщо порозкидав від берега до берега ці величезні брили, на кожній з яких вільно могли б стати два, три, або й більше возів. Ясно було одне — брили ці намагалися зупинити неймовірний політ сивої від шумовиння води, а вода силилася змести їх зі свого нестримного шляху. Вода, мабуть, набирала сили для стрімкого розгону аж з під самих Черкас, а тоді вдарялася в кам’яну гряду з такою силою, що під ногами дудніла земля.

Нараз на гребені шумливої бистрини невідь-звідки з’явилася купа зв’язаних в одне колод. З швидкістю блискавки накинулася вона на найближчий з каменів. Але той навіть не похитнувся. А от від колод лишилися тільки друзки… Неймовірна битва гримотіла не лише тут, а й далеко внизу по течії. І скільки сягав зір, кипуча пружна сила і незрушна кам’яна твердь борюкалися не на життя, а на смерть. І, крім цієї битви, нічого більше не було на світі — ні шелестіння листя, ні пташиних співів, ні розмов — усе заполонило неймовірне, всеосяжне ревисько.

Телесикові зненацька здалося, що то не вода, а він сам летить на ті скелі. Все навколо нього шаленіє у небаченій круговерті, а він летить і від захвату нічого не чує й не бачить — самий тільки політ — шум і неймовірний гуркіт навколо. А десь попереду злякано метушаться татари. Вони ж бо бачать, що в Телесиковій руці непереможна шабля…