— То ти що — ятаганом його пригостив, чи шаблею дістав? — допитувався Грицик.
— Ні тим, ні тим, — відказав Швайка, не відриваючись від згортка.
— Невже руками задушив? — здогадався Грицик.
— Теж ні. Живий твій Саїд, не бійся.
— Живий? — вражено перепитав Грицик. — То на якого біса ми все це… — він тицьнув рукою на схід, — затіяли?
— А от на якого, — Швайка помахав згортком перед Грициковим носом. — Оцій цидулці немає ціни!
— Що це?
— Лист Менглі-Гірея…
— Та невже? — радісно стрепенувся Грицик. — Це той, у якому кримський хан пише, що хотів би мати більше ясиру?
— Еге ж.
— Сила! І все ж я не розумію, чому ти лишив того Саїда живим, — не відступав Грицик.
Швайка з докором зітхнув.
— Допустімо, я зробив би так, як тобі хочеться, — сказав він. — Що тоді було б, га?
— Одним негідником стало б менше, та й годі.
— Не кажи, — заперечив Швайка. — Це для нас він негідник. А для своїх після такого він став би героєм, мучеником, якого забили якісь Швайчині зарізяки. А далі вони зібралися б у ватагу і подалися за Сулу — мститися за свого героя. А тепер — Саїд хоч і живий, проте сів у таку калюжу, що навряд чи з неї колись і вилізе. А за таких ніхто не захоче мститися.
Грицик уперто пересмикнув плечем. Схоже, Пилипові слова його не переконали.
— То що ж він зараз робить? — запитав він Швайку. — Ліг собі та й спить?
Швайка засміявся.
— О, зараз йому не до сну! Зараз він думає, як йому виправдатись перед самим Менглі-Гіреєм за таку роззявкуватість. А ще, мабуть, розшукує тих, хто сеї ночі пропустив до нього Швайку. Себто мене. А тепер, друже, якщо ти відпочив, гукай добрих хлопців та бери оцю ось цидулу і махом вези її до переяславського старости. І пам’ятай — головою за неї відповідаєш!
— Можна, я поїду з ним? — виступив наперед Хасан. — Найкоротша дорога звідси — через наш улус. А там мене кожен знає.
Якусь мить Швайка пильно вдивлявся Хасанові в очі. Тоді кивнув головою.
— Може, так навіть і краще, — схвалив він. — Але це ще не все…
Він витяг з череса якусь блискучу річ і простяг її Грицикові.
— Візьми, це пайцза самого Саїда-мурзи. З такою і найлютіший з Саїдових розбишак тебе й пальцем не зачепить.
— А ви як? — поцікавився Грицик, ставлячи ногу у стремено.
— А ми тут ще трохи побудемо. На той випадок, як Саїд-мурза все ж насмілиться погнатися за нами.
Коли Грицик з товаришами зникли вдалині, Швайка повернувся до товариства і сказав:
— Ну, хлопці, гра закінчилася. Тепер на нас чекає нелегке діло.
Розбишацькі ватаги заворушилися ще вдосвіта. Вогнів не розводили. Нашвидкуруч перехопили що в кого було і почали вилаштовуватися у сотні й тисячі. Приглушеними голосами лаялися десятники, пронизливо іржали коні. Нарешті, розділена на чіткі квадрати, орда застигла перед шатром Саїда-мурзи.
Проте той не виходив.
"Мабуть, проспав", — подумав не один кайсак, дивлячись на вартових, що непорушно завмерли перед входом.
Тяглися довгі хвилини. То тут, то там почав здійматися невдоволений гул. Зрештою кілька отаманів, збившись для хоробрості докупи, подалися до шатра.
Як не дивно, вартові біля входу їх не зупиняли. Вони спали навстоячки, злегка похитуючись, наче під поривами вітру. Отамани постояли перед входом, про щось перемовилися, а тоді найсміливіший з них ковзнув до шатра. За ним вервечкою подалося ще четверо.
В передпокої непорушно завмерли два велети-батири. Вони не зверну и на прибульців ніякої уваги.
Трохи повагавшись, отамани відхилили завісу до спальні їхнього повелителя.
Саїд-мурза лежав на своєму ложі. Проте він не спав, бо як можна було заснути, коли руки-ноги зв’язані, а в роті стирчить ганчірка?
— Ваша високосте, що це з вами? — запитав один з отаманів, коли Саїда-мурзу розв’язали і вийняли з рота ганчірку.
Саїд-мурза кілька разів хапнув повітря і, болісно морщачись, заходився розтирати руки.
— Хто вартував уночі? — просичав він. — Негайно сюди!
А коли розвиднілося, стійбищем поповзли чутки, нібито сьогодні вночі до шатра їхнього мурзи пробрався не хто інший, як сам гяур Швайка. Але як це йому вдалося — ніхто пояснити не міг. Старший охоронної сотні особисто допитував не тільки вартових, а й усіх, хто розташувався на ніч біля шатра Саїда-мурзи. Проте й він небагато довідався. Вчора, коли зійшов місяць, неподалік від шатра зупинилося з тридцять вершників. Двадцятеро з них майже одразу подалося в степ, а двійко спішилися і рушили до шатра. Але що там трапилось, як тим двом вдалося пройти повз вартових, так і зосталося таємницею. Вартові стверджували, що ніхто до шатра не входив, а все було навпаки: до них вийшов сам Саїд-мурза і повідомив, що почувається кепсько, тому похід у плавні відкладається до кращих часів. А щоб ті, хто прийшли на його заклик, не поверталися з голими руками, він, Саїд-мурза, велить видати кожному чаушеві барана зі своїх отар. А кожен десятник мусить отримати коня…
Кинулися татари туди, де ще вчора звечора погойдували товстими курдюками вгодовані вівці і ситі коні, — та вже нічого не застали. Там наче ураган пролетів, змішавши табуни з отарами й чередами. Тож доки одні обурювалися підступним Швайкою і вимагали негайної помсти, інші захопили те, що лишилося від табунів і розчинилися в неозорому степовому просторі. А коли сонце висушило росу, довкола шатра Саїда-мурзи залишилася тільки ущент витолочена трава і купки овечих буруб’ячиків.
І ЗНОВУ ВОРОНІВКА
— Нарешті, — полегшено видихнув Леміш, коли на обрії здійнялася хмара пилюки. — Бо я вже боявся, що її перехопили.
— Що перехопили? — поцікавився Швайка, витираючи спітніле чоло.
Поруч відсапувався воронівський староста Байлем та його новий помічник Левко Заярний. Ще кілька днів тому Швайка крутився з невеликим товариством у степу, готовий перехопити на себе переслідувачів від Саїда-мурзи. Проте вони так і не з’явилися.
А позавчора його розшукав Грицик і сповістив, що переяславський староста привів до Воронівки півтораста колишніх Зарембиних челядників, а тепер вільних козаків, і жде не діждеться, коли Швайка візьме їх під свою руку.
Тільки-но Швайка з’явився у Воронівці, Леміш узяв його з собою, і вже другий день гасають вони з непосидющим переяславським старостою. Лемеша цікавило геть усе: і який брід через Сулу, і наскільки міцна огорожа навколо Воронівки, і чи надійні схованки, як татари, не дай Боже, все ж таки прорвуться до села, і що за сусіди по той бік річки… А оце Леміш видерся на кручу і вже бозна-скільки виглядає когось на курному шляху, що веде на Золотоношу і аж до самого Переяслава.