Грицик з зусиллям повернув голову назад і підморгнув Санькові: мовляв, не хвилюйся, усе буде гаразд. Санько теж підморгнув і навіть усміхнувся. У Грицика відлягло від серця: Санько просто так не посміхається. Схоже, він уже щось придумав…
Та якби Грицик уважніше придивився до свого товариша, то зрозумів би, що все далеко не так. Хоч у Саньковій душі й зринало переконання, що все якось обійдеться, проте що для цього треба зробити — він не знав.
Але найгірше доводилося Куцому. Він потайки біг за хазяїном і був готовий завити у відчаї на ввесь степ. Він би зараз без вагань накинувся на ворогів, проте, як вихований звір, Куций звик кидатися лише за знаком улюбленого хазяїна, над головою якого раз по раз свистіли нагаї…
Тим часом безлюдний степ уже не видавався таким безлюдним. Їх усе частіше по одному чи й гуртом обганяли кінні. Грицик зауважив, що всі вони їхали в одному напрямку — до аулу Саїда-мурзи. Дехто на якийсь час приєднувався до них і заводив розмову з Самедом-агою. Ті, хто був прив’язаний до тички, чули далеко не все, проте їм стало ясно: Саїд-мурза щось затіяв. Але що саме?
Під вечір їх завели у вибалок, на дні якого зблискувало крихітне озерце. Самед-ага наказав своїй ватазі зупинятися на відпочинок, а сам із Зарембою поїхав далі. Татари розклали вогнище і невдовзі в повітрі попливли запаморочливі пахощі. Бранцям розв’язали руки, дали води, по шматку в’яленого м’яса, і знову зв’язали.
Сторожа вечеряла без поспіху. Вечеряла і перемовлялася.
— Давно не бачив я стільки вогнищ одразу, — сказав хтось.
— Ще б пак, — відказав йому інший. — У Саїда-мурзи широкі задуми…
Незабаром усе стихло. Тільки шурхотіла трава під ногами Грицикового гнобителя. В’язні чули, як він сам напросився вартувати.
— Саньку… — пошепки покликав Грицик.
Вартовий миттю повернувся в його бік.
— Замовкни! — гримнув він і в повітрі свиснув нагай.
На небі висіювалися мерехтливі зорі. Десь далеко жалібно заскиглила якась нічна птаха. Від вогнища долинало потужне хропіння. Час від часу підстрибували стриножені коні.
Тільки бранці не спали. Збиті ноги нещадно кривавили і все ще не стихав біль від нагаїв. Але болючішою була невідомість.
Раптом в’язні насторожилися. Хирлявий вартовий, що до цього розміреною ходою кружляв довкола них, зупинився так несподівано, ніби наштовхнувся на якусь невидиму перепону. Якусь мить він вслухався в тишу, а тоді непевною ходою рушив у той бік, де лежав Санько. В руках вартового зблиснув ніж. Бранці затамували подих. Невже цьому нелюдові ще й уночі забаглося збиткуватись над безпомічним бранцем?
Проте вартовий не збиткувався. Він черкнув ножем по ремінцю, що обплутав Санькові руки. А тоді повільно випростався і знову завмер, мовби наслухаючи якийсь шурхіт.
— Спати… — пошепки наказав йому Санько.
У вартового підігнулися ноги, він опустився на землю поруч із Саньком і тоненько засвистів носом. Санько відібрав у нього ножа і почав звільняти інших бранців.
— Ну, Саньку… — побожно прошепотів Грицик, розтираючи отерплі руки. — Тільки ти здатен на таке.
Санько хитнув головою. Тоді повернувся до багаття, біля якого різноголосо похропували татари. Звів над сонними руки і щось почав шепотіти. На якусь мить хропіння вщухло, а тоді вибухнуло з новою силою.
— Тепер до ранку не прокинуться, — сказав Санько.
— Оце добре! — схвалив Грицик. — Нехай з ними самі татари й розбираються. А от цього, — він повернувся до вартового, що, мов цуцик, згорнувся клубочком, — я б із радістю…
— Не чіпай його, — сказав Санько. — Мені треба з ним трохи побалакати…
Він підійшов до вартового і провів перед його обличчям долонею. Вартовий, не розплющуючи очей, сів.
— Кажи мені правду, — мовив Санько. — Бо від цього залежить твоє життя. Зрозумів?
Вартовий кивнув головою.
— Ви кажете, що ви — кайсаки, — почав Санько. — Але ж чи так воно насправді?
Вартовий підняв голову і глухо відказав:
— Ми вивідники Саїда-мурзи. Але про це знає тільки він. А для всіх інших — ми вільні люди, кайсаки…
Голова знову впала йому на груди.
— Молодець, — похвалив його Санько. — А тепер скажи ще одне: куди це суне стільки людей?
— Їх збирає Саїд-мурза…
— Навіщо?
Вартовий розкрив було рота, щоб відповісти, про те щось ніби змусило його замовкнути. Він лише мотнув головою, як кінь, що проганяє ґедзя.
— Навіщо Саїд-мурза збирає людей? — підвищив голос Санько. — Ану, кажи!
Вартовий стріпнувся. І, мовби долаючи якусь заборону, повільно проказав:
— Він знає, що багато козаків пішли з плавнів кудись униз. І тепер хоче очистити плавні від решти. У плавнях не повинно лишитися жодного невірного…
Санько відчув, як у нього похололо в грудях.
— Коли Саїд-мурза збирається вирушати у плавні? — запитав він. — Ну, кажи швидше!
Знову щось схоже на судому промайнуло по лиці вартового.
— За два дні… — ледь чутно мовив він.
Грицик аж пересмикнувся, мовби круг нього знову обвився нагай.
— А ти не брешеш? — запитав він вартового.
Проте той і вухом не повів.
— Він тебе не чує, — пояснив Санько, — він тільки мене слухає… Зараз ти поїдеш додому, — сказав він вартовому.
— Ні! — вигукнув Грицик. — Ти що, забув, як він нас цілий день шмагав?
Санько нерішуче стенув плечима.
— Але ж він нам такі новини сповістив…
— Ну, то й що? Відпустиш — і він знову почне здирати шкіру з невинних.
— Ну, добре, — зітхнув Санько і повернувся до вартового. — Іди лягай спати до своїх.
Вартовий, не розплющуючи очей, поплентався до згаслого багаття.
— А тепер, Грицику треба думати, як нам бути далі, — сказав Санько, коли вартовий тоненько засвистів носом, поклавши голову на живіт одному з своїх поплічників.
— Звісно, як, — відказав Грицик. — Треба негайно летіти до Швайки і розказати про те, що почули!
— Треба, — згодився Санько. — Але…
Так, Грицик має рацію. Та й будь-хто на їхньому місці одразу б кинувся це робити. Проте щось йому муляло, щось підказувало, що має бути інший вихід. Але який?
— Зачекай, Грицику, треба трохи подумати, — сказав Санько. — От уяви: ми розповідаємо про все Швайці. А далі що?
— Далі? — Грицик нетерпляче пересмикнув плечем. — Звісно, що: наші поховаються, а Саїд-мурза покрутиться-покрутиться, та й повернеться ні з чим.