— Не сердься, друже, — почувся поруч Саньків голос. — Але Очаків вартий того, щоб спочатку подумати про нього, а вже потім про Хасана… — Санько помовчав, а тоді переконливим голосом додав: — А Хасан нікуди від нас не дінеться, повір мені. Ми з Івасиком тут дещо придумали.
— Еге ж, — закивав головою Телесик.
Аби не виказувати своїх почуттів, Грицик відвернувся.
— З чого ви взяли, що я серджуся? — буркнув він, і таки не втримався — стусонув Санька під ребра, щоб не був такий розумний. І не ухилився, коли Санько відповів йому таким самим.
А навколо панувала весела метушня. Радісно перегукувалися вчорашні невільники, потріскували вогнища, і на них вже сходили парою казани з кулешем, а козаки в очікуванні заслуженої вечері перев’язували свої рани. І тут чи не кожен був при ділі.
Ніколи було й Богданові Глинському. Передовсім він мав перерахувати гроші, дані комендантом за викуп. Ібрагім-бек таки не збрехав: у його скарбниці знайшлося тринадцять тисяч алтинів.
А ще потрібно дотримати слова, даного Ібрагім-бекові. Тож староста черкаський звелів Колотнечі зібрати всіх полонених, погодувати їх на дорогу і нехай собі йдуть, куди хочуть — чи то в Крим, до татарів, чи до своїх — на Хаджибей, чи навіть на Акерман, що на Дністрі стоїть.
— І щоб жодна волосина не впала з їхньої голови, — наказував він Федорові. — Ми ж не звірі якісь.
— Та я розумію, — широко усміхнувся Колотнеча.
Він, як і всі козаки, був у доброму гуморі. — От тільки багато з них не зможуть піти з Очакова, бо покалічені.
— Тоді… тоді постав шатра в степу і нехай відлежаться кілька днів.
— Буде зроблено, князю! — схопився Колотнеча.
Та Глинський уже забув про нього, бо обсіли клопоти важливіші. Він підкликав до себе Вирвизуба і запропонував об’їхати очаківські мури.
— Треба, Штефане, якомога швидше знести їх, доки турки з татарами не отямились. Як ти на це дивишся?
— Гарно дивлюся, — згодився той. — Бо стоїть тут, наче більмо в оці.
— То чи не візьмешся за цю справу?
— Та мені, князю, якось не доводилося розбирати мури. Та ще й такі. Може, Швайка згодиться?
— Йому теж знайдеться робота. От ми з тобою прогулюємося, а до нас, може, вже підкрадаються якісь песиголовці.
— Тоді, звісно, краще від Пилипа за ними ніхто не простежить, — зітхнув Вирвизуб. — То я той… мабуть, таки візьмуся за стіни.
— А візьмися, — сказав Глинський.
Вирвизуб поліз рукою в потилицю і задивився на стіни, міркуючи, з якого боку до них краще підступитися. А Глинський смикнув за поводи і невдовзі зупинився біля причалу. Увагу його привернуло кілька десятків козаків, що метушилися біля човнів. Якусь хвилину він спостерігав за тим, як Грицик ставить щоглу, а тоді спитав:
— Що тут діється?
— А в тебе що, очей катма? — не озираючись, відказав Грицик і лише потому випростався. — О, це ти, князю! Вибач, що не помітив.
— Бачу, тобі знову закортіло прогулятися.
— А таки закортіло, — охоче згодився Грицик. — Оце збираємося галеру захопити.
— Галеру? Навіщо вона тобі здалася?
— Бо там наші хлопці — Хасан, Ренат, Рашит з Наздиром…
— Он як…
Глинський зусиллям волі притлумив мимовільне роздратування. Цей відчайдушний шибеник мав би бодай повідомити про свій намір, якщо не дозволу запитати. Усе ж таки старший повинен знати, що робиться у його війську.
І що найгірше, не один Грицик був такий. Саме цей настрій — хто в ліс, хто по дрова — панував зараз у козацькому стані. І якщо черкасці таки звикли слухатися свого старосту, то переяславці чинили, як їм заманеться. Той же Грицик гайнув до Криму саме тоді, коли потрібно було всі сили зібрати в один кулак. За якийсь час здимів його друг Санько. Ні, козаки — це щось незбагненне. При своїй безмірній хоробрості і винахідливості кожен з них намагається грати на свою дуду.
Нараз Глинський піймав себе на думці, що теж не набагато кращий за них. Теж намагається чинити по-своєму. От і зараз узяв та й пішов на Очаків — і навіть не задумався, яким побитом обернеться це для князівства Литовського і для нього особисто. Сподівався лише, що черкаська земля однаково віддалена як від великого князя Литовського, так і від султана Оттоманської Порти, а відтак навряд чи великий князь з султаном надто перейматимуться з того, що десь там, на краю їхньої землі, зблиснула криця… Так, саме це було йому на думці, коли віддав наказ брати Очаків.
Атож, дивна вона, звичка людська. Хоч і готовий був вибухнути гнівом князь Глинський на Грицика, проте душа поза його волею тяглася до цього козака з меткими очима і такими ж меткими рухами. Та й ті, кого він збирався нині виручати, — теж не чужі Глинському. Дарма, що підвели колись його рід їхні беки та старшини.
Проте коли язик налаштований на звичне…
— Я мав на тебе інші сподівання, — суворим голосом мовив Глинський. — Ти мав допомогти Швайці.
Грицик молитовно приклав до грудей руки.
— Князю! — палко вигукнув він. — Або знось мені голову з плечей, або не відволікай від діла! Ти ж видиш — галера ось-ось зрушить з місця!
Глинський поглянув у море. Там, на обрії, усе ще рожевів проти сонця військовий корабель.
— Постривай… — зупинив його Глинський. — Ти хоча б скажи мені, з якого дива він опинився там, а не прийшов на допомогу Очакову?
— То, князю, хай тобі краще Швайка розповість, — відказав Грицик. І все ж не втримався, похвалився: — Ми йому вогненними стрілами підпалили вітрила. А без вітрил який же то корабель? Так, човен на ставку. От і чкурнули подалі від нас, щоб їх поміняти.
Глинський відчув, як його вуста розпливаються в посмішці.
— А чи не мало береш з собою людей? — поволі здаючись, запитав він.
— А нам, князю, більше, ніж півтори сотні і не треба, — відказав Грицик. — Ми ж не зараз збираємося нападати. Ми наблизимося за якусь версту та й зачекаємо ночі. А коли всі заснуть, видеремось на палубу. Для цього мої хлопці вже приготували драбини з гаками. Та й невільники спати не будуть. Ми їм передали кілька пилок, то, мабуть, вони оце сидять і пиляють ланцюги…
— Це ж який відчайдух передав їм ті пилки? — здивувався Глинський. — Чи не ти?
— Ні, князю, — чесно визнав Грицик. — На таке мені кебети не стачило. Це він все зробив, — і Грицик притяг до грудей Телесикову голову. Той наслухав кожне слово їхньої розмови.