— У тебе просто так не буває, — переконано мовив Грицик. — Стривай, а що, коли когось із хлопців забрали туди? Сам же кажеш, що там будується фортеця. А коли так, то повинен же хтось будувати її. Слухай, Саньку, а що, коли нам навідатися туди?
— Отак зразу взяти й навідатись?
— А чом би й ні? — нетерпляче смикнув плечем Грицик. — Я навіть знаю, як це зробити. Поки той Борихан стерегтиме нас на виході з Криму, ми рушимо іншим шляхом…
Грицик замовк, бо вони наблизилися до невисокої черепашникової скелі, з якої так зручно озирати довколишні місця. Грицик зіскочив з коня і спритно, мов ящірка, подерся на неї. За якусь хвилину Санько побачив на землі його тінь. Тінь піднесла руку до лоба і почала озиратися.
— Еге! — нараз почувся стривожений Грициків голос. — Щось вони рано повертаються…
Розпитувати, хто вони, Санько не став. І так усе було зрозуміло.
Грицик злетів зі скелі. У його очах вигравали меткі бісики.
— Пам’ятаєш, Саньку, як ми колись гралися в котика та мишку? — збуджено вигукнув він. — То, може, згадаємо дитинство? — І, не чекаючи відповіді, Грицик скочив на коня і закрутив нагаєм над його головою.
— Нумо, татарський змію! — крикнув він. — Покажи свої скоки!
Санько ледве встигав за товаришем. Вітер свистів у вухах, під ногами миготіло каміння, рідка миршава трава, сухі тарелі кізяків…
— Давай, матусю, давай, рідненька! — закликав, озираючись на товариша, Грицик.
— Зачекай! — у відповідь вигукнув Санько. — Я тебе хотів про дещо запитати…
— Про що саме? — Грицик притримав коня.
— Слухай, як ти здогадався покликати на поміч Фузу?
— Фузу? — здивувався Грицик. — А я й не здогадувався. Воно якось саме собою вийшло.
— Ага, саме собою… — Санько знову хотів штурхонути Грицика в бік, і знову не вцілив. — Ти хоч пам’ятаєш, як я тебе під Переяславом обізвав?
— Дурнем. Ну то й що?
— А те, що я й зараз це кажу. Така дівчина прийшла на допомогу, а він… Дурень, справжнє дурило! Бовдур неотесаний!
Грицикові очі спалахнули, мовби йому показали цукерку.
— Сам дурень! — весело загорланив він у відповідь. — Сам неотесаний! Ет, Саньку, нам би тільки вибратися звідсіля, а там ми ще себе покажемо!
— А за цей час її хтось викраде! — на ходу під’юджував Санько.
Грицик люто зиркнув на нього.
— Хай тільки посміє! Ноги повикручую, голову за дом наперед поставлю і скажу, що так і було!
МОРСЬКІ ПЕРЕГОНИ
Сонце нестерпно сліпило з побляклої небесної висоти, і Ґьозлів ніби вимер. Усе, навіть ящірки, ховалося від його безжального проміння.
Двійко вершників вихором пролетіли однією вулицею, звернули на іншу… З-під копит сполошено розліталися розімлілі кури.
— Хутчій, Саньчику! — не вгавав Грицик. Він уже загнав одного коня і тепер перелетів на другого. — Не відставай!
Ще одна вулиця лишилася позаду. І ще… Повз них пролітали низькі, мов землянки, житла, білі, сірі, жовті шатра, якісь руїни, ошатні черепашникові хатки…
Нараз Грицик смикнув за поводи і вигукнув:
— Масаре, де ти?
З непримітних воріт, немов чекаючи на оклик, вискочив хлопчисько.
— Дударю! — вихопилося в нього. — А я вже гадав…
— Ніколи гадати, хлопче! Де твоє вітрило? І про весла не забудь!
— Я зараз…
Хлопчина метнувся у двір і за хвилю з’явився з невисокою щоглою, на якій було намотане полотнище, та двома веслами. Судячи з того, як він згинався, ноша була для нього таки важкенька. Грицик нагнувся з коня і підхопив щоглу.
— Де човен? — швидко спитав він. — Сідай на коня й показуй!
Ще хвилина шаленої гонитви — і перед ними завиднілася неозора блакить. Масар звернув уподовж берега туди, де на дрібній ріні вилежувалося з півсотні човнів. Перед одним з них зупинився.
— Ось він.
Човен був значно більший від дніпровських. Проте поруч з іншими човнами мав вигляд малюка. Неподалік від нього трійко рибалок переносили на берег свій вилов.
Грицик злетів з коня, вставив щоглу в отвір і заходився розмотувати вітрило.
— Нумо, Масаре, допомагай! — наказав він.
Масар кинувся вставляти весла.
Незабаром човен загойдався на хвилі. Грицик вхопився за весла, зробив дужий гребок, а тоді гукнув рибалкам, що кинули вибирати рибу і дивилися на них:
— Хлопці, коні забирайте! Дарую! Тільки швидше змивайтеся звідсіля, бо зараз добрі люди відберуть у вас і коней, і човна!
Рибалки виявилися кмітливими. Човен ще й на поприще не віддалився від берега, як на причалі вже нікого не було.
Грицик зачерпнув у пригорщу води і хлюпнув на лице.
— Гарно як, — розчулено мовив він. Тоді повернувся до Масара і звелів: — Бери, братику, на Очаків. Знаєш, де це?
— Знаю, — відказав Масар, — я там бував.
— Тоді щасливої дороги! А я трохи того…
За хвилину він уже міцно спав.
Легенький вітрець час від часу повівав з берега у море, вітрило напиналося і човен рвучко кидався вперед, залишаючи за собою пінявий слід. Та за мить вітер вщухав, човен уповільнював рух, і Санько брався за весла.
Взагалі він вважав себе непоганим веслярем, проте одразу ж зрозумів, що веслувати на морі значно складніше, ніж на річці, бо заважала хвиля. Вона то набігала на човен, і тоді весло глибоко занурювалося у воду, то пірнала під нього, і тоді весло зачерпувало повітря. Та що далі вони відпливали від берега, тим вітер був постійніший. Зрештою вітрило туго випнулося і човен полетів рівно, мов стріла.
Масар зрідка перебирав вітрило з одного облавку на другий і час од часу кидав погляд то на Куцого, що згорнувся клубком біля Санька, то на його господаря. Певно, сподівався на розмову.
Проте Санько мовчав. Він уперше бачив таку велику воду. Побовтав у ній рукою, нишком від Масара злизнув кілька крапель. І з відразою сплюнув. Солоною вода була й біля берега, а у відкритому морі стала ще солоніша.
— Чого це вони так женуть? — зненацька запитав Масар.
Санько озирнувся. Кримський берег ще не зовсім віддалився і ген на обрії він помітив рухомий вихрик. З кожною хвилиною він збільшувався, аж доки перетворився на хмару куряви. Нараз із неї вихопився чималий гурт вершників і розсипався уподовж берегової лінії.
— Це за вами? — здогадався Масар.
— Гадаю, що так, — кивнув головою Санько. — Можна пливти швидше?
Масар смикнув за мотузок від вітрила, тоді пересів на інший облавок і знову смикнув.