— О, Господи! — сполошився Колотнеча. — Тоді треба поспішати!
За кілька хвилин зо три сотні козаків чимдуж помчали у бік Чорного лісу. Попереду стелився над травою дужий оґир Колотнечі. Поруч, трохи відставши, летів Швайка. Вітрик щосили перебирав ногами, проте ніяк не міг наздогнати коня Колотнечі. Швайка не підганяв його, бо Вітрик ніколи не лінувався. А коли вже почав відставати — значить, швидше вже не міг. Вік не дозволяв.
— Можеш не надриватися, друже, — тихо мовив Швайка на вухо Вітрикові. Проте голос хазяїна лише підстьобнув Вітрика. Він з іржанням рвонув уперед і невдовзі порівнявся з конем Колотнечі. А тоді повів на Швайку темним збудженим оком: рано розчаровуєшся в мені, хазяїне!
Один за одним козаки скотилися у видолинок, тоді проскочили межи двох курганів і опинилися перед купами невисоких дерев. Біля них стояло двоє вершників і розмахували руками.
— Це мій Харлампій з Мицьком Дулею, — пояснив Колотнеча Швайці і повернув у їхній бік.
— Що трапилось?! — наблизившись, гукнув він.
— Здається, наш князь б’ється з якимись татарами, — неспішним голосом відказав Харлампій. У нього був вигляд людини, що ось-ось почне позіхати з нудьги.
— То якого ж біса ти огинаєшся в цих кущах, а не летиш йому на допомогу? — скипів Колотнеча.
— Та не гарячкуй, — зупинив його Харлампій. — Схоже, наш князь тримається міцно. То ми тут подумали… — Харлампій зиркнув на худого Мицька Дулю. Той кивнув головою.
— Не тягніть жили, кажіть скоріше! — не втримався Колотнеча.
— Та ми ж і кажемо, — незворушно вів далі Харлампій. — Можна, звісно, кинутися на допомогу князеві і відігнати нечестивців. А можна тим татарюкам ударити в бік так, щоб від них тільки пір’я полетіло.
— Оце вже тепліше, — пом’якшав Колотнеча. — Але як же ти це зробиш?
— А про це краще наш Дуля розкаже…
— Ага, — кивнув Дуля. — Треба спочатку звернути в он той вибалок, потім улоговиною, а тоді…
— О Боже… — звів очі до неба Колотнеча. — Прости мене, грішного, за те, що я їх зараз…
— Та їдемо вже, їдемо, — усе тим самим незворушним голосом заспокоїв його Харлампій. — Тут зовсім недалеко…
За десять хвилин шаленої гонитви улоговина закінчилася і перед ними зринув зарослий кущами пагорб.
— З нього все видно, — сповільна, наче нікуди й не поспішав, повідомив Харлампій. — Як ото на долоні…
Колотнеча помахом руки наказав козакам зупинитися. Тоді разом з Швайкою напригинці подався до пагорба.
— Ого-о! — вихопилося в Колотнечі, коли вони досягли вершини.
За два польоти стріли навколо валки возів витанцьовувало чи не з тисяча кінних татарів. Вози були поставлені чотирикутником і з за них відстрілювалися пішці. Судячи з того, що поміж нападниками гасали десятки коней з порожніми сідлами, пішці відстрілювалися досить влучно.
— Хух, — полегшено видихнув Колотнеча. — Дарма я так налетів на Харлампія. Тут і справді поспішати нікуди.
— Атож, — згодився Швайка. — За цими возами можна критися, мов за кам’яною стіною. Тож, гадаю, у нас є час пробратися ще ближче…
— Ага, — підхопив Колотнеча. — І тоді ми вдаримо їм не в бік, а в спину!
Швайка кивнув головою, і вони навперегін скотилися з пагорба. А ще за мить три сотні козаків подалися в обхід.
Удару в спину татари не чекали. Коли змикитили, що й до чого, було вже пізнувато: не під одним десятком коней спорожніли сідла. І все ж отямилися татари на диво швидко. Злетіли понад зойками чіткі й злі слова команди — і вони розвернулися до нападників лицем. Креснули перші шаблі, пролунали перші прокляття…
Колотнеча стявся з круглолицим татарином. Їхні коні затанцювали один навколо одного. Цим скористався Вітрик і вихопився вперед. З пронизливим іржанням налетів він на чорного, як сажа, жеребця, на якому сидів не набагато світліший татарин. Швайка ухилився від шаблі супротивника, а що та злетіла надто високо, то він майже без замаху полоснув суперника поперек тулуба. Упав і другий татарин, котрий не міг вирішити, як краще дістати Швайку — стрілою чи шаблею. Третій виявився хоч і широкоплечий, проте такий низький, що дістати його можна було тільки ударом зверху. А це набагато полегшувало татаринові захист. Добре, що досвідчений Вітрик не розгубився. Він звівся на задні ноги і копитами вдарив бахмата по голові з такою силою, що той завалився набік, тягнучи за собою хазяїна. Швайці лишилося тільки махнути навздогін шаблею.
А далі виявилось, що й битися вже було ні з ким. Уцілілі татари сутички не прийняли. Мов горобці від грудки, порснули вони на всі боки і, несамовито на хльостуючи коней, подалися в неоглядний степ.
Швайка озирнувся на валку возів. Біля неї ще витанцьовувало на конях кілька десятків татар. Певно, вони ще не зрозуміли, що сталося. А от обложені, здається, були метикуватіші. Вони похапцем розтягали вози, і з-за них вихоплювалися перші кінні. Попереду летів плечистий вершник, у якому Швайка упізнав Богдана Глинського. Хоч і прудкі були татарські бахмати, проте княжий оґир мчав швидше. За мить він наздогнав татарського коника, зблиснула в повітрі княжа шабля, і ворожа голова капустою покотилася на землю. Ще за мить зсунувся на землю другий татарин. Решта нападників розсипалася навсібіч.
Князь натяг повід і покрутив головою, мовби вирішував, за ким би краще погнатися. Тоді розвернув коня і коротким скоком подався назустріч Швайці.
— Вітаю тебе, князю, на козацькій землі, — сказав Швайка, коли вони зустрілися.
— Дякую, — відказав Глинський і насмішкувато примружив око. — Хоча, по правді, не чекав я, щоб у вас під боком якісь розбишаки нападали отак на добрих людей.
— У наших краях, князю, добрі люди гуляють на конях, а не на возах, — усміхнувся Швайка.
— Он як… — вдавано зітхнув князь. — Виходить, я помилявся, коли думав, що в гості без дарунка не їздять. А гарний подарунок у сакви не влізе.
— Твоя правда, князю, — кивнув Швайка. І вже без посмішки додав: — А ми вже, правду кажучи, зачекалися на тебе.
Їхню увагу на мить відвернув частий перестук копит. До них поспішав Федір Колотнеча. У його очах світилася тривога.
— З тобою все гаразд, князю? — ще здалеку вигукнув він.
— Та ніби не скаржуся, — кивнув головою Глинський.