— У нашого аги, здається, така сама. То він хвалився, що купив її всього за чотири жеребці.
— Ну, чотирьох жеребців нам не треба, — відказав Грабенчук. — Ми й на три згодні. А сьогодні продаватимемо й за два. Встигнеш до вечора попередити своїх? Але гляди, як тільки сонце сховається за плавні, торги закінчаться.
— За два? — не повірив своїм вухам Юсуп. — Звісно, встигну!
Він плигонув на коня і змахнув нагаєм. Гарба м’яко загойдалася за ним і небавом розтанула на видноколі.
Під вечір на обрії з’явився невеличкий табун татарських коней бахматів. Навколо нього погойдувалися в сідлах чотири постаті. Одна з них відділилася і козаки упізнали у ній Юсупа.
— То мої родаки, — показав він на решту. — Вони хочуть торгувати з вами. Ви не передумали?
— Наше слово незрушне, — заспокоїв його Грабенчук. — Але спочатку дозволь подивитися, що ви пропонуєте за наш товар.
Юсуп дав знак родакам підігнати табун, і козаки почали оглядати коней. Бахмати були вгодовані і жваві. Вони вже відійшли від голодної зимівлі.
— Непогані коники, — врешті схвалив Ротько.
— Я теж так думаю, — згодився Грабенчук і вигукнув у плавні. — Хлопці, ану давай наш товар!
З очеретів викотилося з десяток гарб.
— Це щоб було з чого вибирати, — пояснив Грабенчук татарам.
Невдовзі гарби були вибрані. Юсупові родичі, уклінно задкуючи, всілися в них і розчинилися у вечорових сутінках.
Наступного ранку козаки побачили на обрії чималу купу кінних. То прибули нові покупці. Вів їх той таки Юсуп. Напевне, татари визнали його своїм верховодою у стосунках з козаками. Визнав його і Грабенчук.
— Ти тут людина шановна і все знаєш, — довірливо звернувся він до Юсупа. — То я хтів би з тобою порадитись… Розумієш, ми прагнемо продавати товар у добрі руки, а не якимось гендлярам, котрі з того мають зиск. І ще… ми не дуже любимо багатіїв…
Юсупові очі полізли на лоба.
— Ти, шановний, хочеш сказати, що козаки воліють мати справу з голяками?
— Саме так, — кивнув Грабенчук. — Бач, ми теж не з багатих, то хочемо, щоби добро дісталося таким самим, як ми…
— Зрозуміло, — засвітився Юсуп. Потому він по вернувся до покупців і заклично махнув рукою.
Татари, насторожено косуючи на козаків, повільно наблизилися до гарб. Та варто було їм доторкнутися бодай голобель, як вони негайно забували про все. Чорні сухі руки погладжували омріяне дерево, як найбільший скарб, на колеса вони ледь не молилися. Вподобавши якусь із гарб, вони прожогом кидалися до табуна, підводили викуп, а тоді спішно впрягали в гарбу своїх коней і з щасливим виглядом гнали в степ.
— Е, а це що? — раптом вигукнув Грабенчук. Один з татарів, розрахувавшись із козаками, впрягся в гарбу й потяг її за собою.
— У нього більше нічого немає, — пояснив Юсуп. — Він останніх коней віддав.
Якусь мить Грабенчук роздумував.
— Ет, — нарешті змахнув він рукою. — Сюди круть, туди верть — однаково Вирвизуб мені шкуру спустить. Дайте йому, хлопці, якогось коня, щоб не соромив бідних татар!
Нараз Юсуп смикнув Грабенчука за рукав.
— Шановний, — пошепки сказав він. — Он той, котрий має таке поважне черево — то є гендляр, багатій…
Гендляр привів з собою дванадцятеро коней і кинувся до гарб. Досвідченим оком вирізнив серед них чотири найкращі і звернувся до Грабенчука.
— Беру оці, — сказав він.
— Ти хочеш в одні руки взяти зразу чотири гарби? — здивувався Грабенчук. — Ні, в нас так не заведено. У нас годиться на одного чоловіка одна гарба. А коли тобі треба більше, то за кожну гарбу мусиш допла тити ще одного коня.
— Це нечесно! — заволав багатій. — По всіх краях заведено так — що більше товару береш, то дешевше він коштує!
— А ми — не всі краї, — втрутився Ротько Беззубий. — У нас свої порядки.
— Тоді я вимагаю старшого! — спаленів гендляр.
Він геть забув, де знаходиться і хто перед ним.
— Старшого? — Грабенчук намагався приховати бісівську посмішку. — Буде тобі й старший. Гей, хло п’ята, а погукайте-но сюди Вирвизуба!
— Кого, Вирвизуба? — гендляр одразу понижчав на цілу голову.
Вирвизуб не забарився.
— Що тут таке? — невдоволено загудів він. — Робити вам нічого, так?
— Тут оцей на наші порядки ображається, — пояснив йому Грабенчук.
— Та я… — злякано пробелькотів гендляр. — Я не ображаюся! Навпаки…
Дізнавшись, у чому справа, Вирвизуб заходився крутити свого довгого вуса.
— Гм-мм, — нарешті подав він голос і повернувся до Грабенчука. — А ти що скажеш на це?
Той не відповів, бо на нього від тамованого сміху напала гикавка. Переконавшись, що підказки не дочекаєшся, Вирвизуб схопився за другого вуса. Раптом його обличчя проясніло.
— Слухай, шановний, ну навіщо тобі такі гарби? — повернувся він до гендляра. — Вони ж для простих людей. А я тобі зараз таку покажу, що пальчики оближеш… Гей, хлопці, а де та гарба, що ви мені подарували? Ну, та, котра з візерунками…
По якомусь часі перед гендляревими очима з’явилася така гарба, що той зойкнув і ухопився обидвома руками за м’ясисті щоки. Легкі, наче візерункові, колеса, сухе виточене дерево, що бриніло, мов бубон. І скрізь тьмяно поблискувало срібне оздоблення.
— Це… Скільки ви за неї хочете? — затинаючись, почав він.
Вирвизуб знову позирнув на Грабенчука, проте той лише руками розвів.
— Не моя це, Штефане, бричка, — сказав він. — Викручуйся якось сам.
— Кг-мм, — почав Вирвизуб.
З татарського гурту почувся вигук:
— Я беру!
Наперед вибився кощавий татарин, якому бракувало переднього зуба.
— Я беру! — повторив він, жадібно обмацуючи маленькими очицями оздоблену гарбу. — Десять коней даю!
— То гендляр з сусіднього аулу, — прошепотів Юсуп за спиною Грабенчука.
— Чого приліз? — накинувся на нього опасистий. — Тут землі не твого аулу. — І не твого теж! — вереснув кощавий. — Це козацькі землі. Чи не так, шановний? — звернувся він до Вирвизуба.
— Що? — такого Вирвизуб, здається, не чекав. — А, звісно… Звісно, це наші землі, козацькі! Споконвічні, — уточнив він.
— Істинні твої слова, — схилився перед ним кощавий гендляр. — Чуєш?
— Дванадцять коней даю! — вереснув перший.
— Тринадцять!
— Чотирнадцять!
Зійшлися на вісімнадцяти конях. Перемогу здобув гендляр з сусіднього аулу. А щоб Юсупів гендляр не скрипів на увесь степ зубами, Вирвизуб сказав: