— Ну що ж, хлопче, пора прощатися, — сказав він. — Ми домовлялися, що ти пливеш лише до порогів. Чи, може, передумав?
Івасик завагався. Те, що він бачив минулого літа, настільки його вразило, що він навіть подумки намагався триматися подалі від порогів. Проте поруч стояв усміхнений Чорторий, котрий знав, як з ними впоратися.
На всяк випадок Івасик повернувся до Санька і запитав:
— А ти як?
— Я лишаюся, — відказав той.
"Коли Санько лишається, то й мені можна, — швиденько зметикував Івасик. — Він же вміє зазирати наперед. А коли лишається, отже, все закінчиться добре…"
І ця думка перемогла остаточно.
— Я з тобою, — сказав Івасик Маркові.
— Тоді намости щось під себе і міцніше тримайся за лавицю, — порадив Чорторий і звернувся до гребців: — Ну, з Богом!
Та як тільки довбанки опинилися на дніпровій бистрині, у Івасика замлоїло під грудьми. Ні, краще було зійти на берег і разом з іншими дивитися, як Чорторий пробиратиметься через пороги на таких довгих довбанках. Бо це — не той маленький човен, на якому він проскочив торік.
А потім Телесик заспокоївся, бо нічого не відбувалося. Гребці гребли сповільнено і протяжно, ніби не гребли, а потягувалися знічев’я. Хоча весла в їхніх руках були вже не звичайні, а дуже грубі.
Нараз Івасика охопило відчуття, неначе він опинився на гойдалці. Гойдалка злетіла високо вгору і почала стрімко опускатися. А тоді в неї наче лопнули мотузки і вона рвонула вперед з такою швидкістю, що аж в очах замиготіло. Попереду завиднілося щось чорне, схоже на голову величезного бугая, який пливе супроти течії.
— Тримаймося, хлопці! — вигукнув Чорторий.
Івасик з усіх сил вхопився за лавицю, на котрій сидів.
Тієї ж миті човен затрусився, наче його вхопили дрижаки. Мабуть, тому, що те чорне почало не тільки наближатися, а й набухати у розмірах. І коли збільшуватися далі було вже нікуди, Івасик зрозумів, що те чорне насправді є двома брилами, між якими піниться вузький шалений потік. Далі, ліворуч і праворуч, виднілися такі ж лискучі від води чорнолобі скелі.
— Бери лівим! — крикнув Чорторий одному з хортицьких, а сам міцним ударом весла спрямував човна в потік.
— Мамо! — хотів було вигукнути Івасик, але не встиг. Чорторий наліг на весло, мов на тичку, тоді з усіх сил відштовхнувся від однієї брили, від іншої… Лискучий ріг промайнув так близько від Івасика, що якби Чорторий звелів йому триматися за лавицю, а не за облавки, то напевно той ріг розчавив би йому пальці.
Наступної миті вони загойдалися на воді, яка хоч і шумувала, проте була значно спокійніша, ніж та, що несла їх на скелі.
Однак спочивати довелося недовго. Вода знову почала пришвидшувати свій біг.
Цього разу перед довбанкою невідь звідкіля вигулькнула приземкувата кам’яниста грива, об яку могутній Дніпро розбивався на дрібні бризки. Чорторий уперся в неї товстим веслом так, що те аж прогнулося. Довбанка крутонула убік, чиркнула облавком — і дужий поштовх ледь не викинув Івасика за облавок.
— Тримайся міцніше! — прогриміло над ним.
Івасик мигцем поглянув на Чортория і аж рота розкрив. Це був зовсім не той Чорторий, до якого звик Івасик — спокійний, усміхнений і дещо вайлуватий. Ні, тепер у Чортория, схоже, вселився якийсь нечистий. Його мокре, перекошене від натуги обличчя перерізувала злісна, наче вовчий вищир, посмішка. З очей, здавалося, злітали блискавки, здатні спопелити будь-яку перепону.
— Дід-поріг! — перекрикуючи водяне ревисько, збуджено прокричав він. — Тримайся міцніше, Телесику! Тримайся, навіть коли шкіра на долонях лопатиметься!
За хвилю Івасик зрозумів, що всі пороги, які вони проминули перед цим, були ніщо порівняно з Дідом. Спочатку Телесик відчув, як човен сам, без принуки, рвонув уперед. А тоді почувся натужний і дивний, наче він вибирався з-під землі, гул. Нараз попереду веселковими барвами заграла водяна стіна. Вона стрімко наближалася — набагато швидше, ніж того хотів Івасик. Але ще стрімкіше кинулося на них з-під води щось велике і чорне. Здається, підводна брила. І обійти її не було змоги, бо ліворуч і праворуч виглядало з води гостроребре каміння. Один з веслярів щось скрикнув, інший завмер з роззявленим ротом.
"Це все…" — подумав Телесик. Проте Чорторий був іншої думки. Він без вагань спрямував довбанку просто на брилу, ніби хотів її налякати. Днище черкнуло по каменю, довбанку підкинуло так, що вона злетіла в повітря і знову важко гепнула днищем на воду. Чорторий загорланив щось веселе, і його голос миттю отямив нажаханих веслярів. Один з них поспіхом, наче схаменувшись, відштовхнувся від брили, що вигулькнула з піни. Довбанка відстрибнула убік, проте Чорторий дужим поштовхом знову спрямував її уперед.
Тепер бризки налітали звідусіль. Інколи Чорторий з веслярами щезав за ними, і тоді Івасикові здавалося, ніби він сам-один залишився у цьому божевільному світі. Та по хвилі ті знову виникали — живі і неушкоджені.
Нараз перед собою, на відстані руки, Івасик угледів якусь птаху. Вона сиділа по той бік прозорої водяної пелени і споглядала хлопця незмигним круглим оком. А от чи злетіла вона у повітря, чи так і залишилася сидіти — того Івасик не завважив, бо зненацька днище боляче вдарило його в п’яти і підкинуло так, що ноги опинилися вище голови. Рука зіслизнула з мокрої гладкої лавиці і, щоб не опинитися за облавком, він з усіх сил вчепився в Санька.
І одразу все стало інакшим. Івасикові здалося, що він став частиною Санька і тепер дивився на все його очима. Вода, яка до цього просто шаленіла, мов окріп у казані, зненацька заговорила. Спочатку Івасик не розумів, про що вона балакала. Голос той починався звідкілясь з корми, прокочувався під човном і вистрибував з-під носа разом з хвилею.
— Не пущу… — вкрадливо шипіла хвиля, націлюючись на тісну шеренгу мокрих лискучих кам’яних лобів.
— Не пущу! — голосніше стверджувала вона, набираючи розгін.
— Не пущу!!! — несамовито волала вона, налітаючи на брили.
Однак ті не відступали. Мов бики, вперлися вони в земну твердь усіма чотирма ногами і тільки важко здригалися, коли хвиля вдаряла в них. За мить хвиля розсипалася на дрібні скалки і стихала. Та за кормою вже народжувалася інша хвиля — ще швидша, ще знавісніліша. І кричала ще голосніше. Кого вона збиралася не пускати, кому погрожувала — Івасик не знав. А от що брили опираються не просто так — йому чомусь було зрозуміло. Вони своїми лискучими лобами прикривали те, про що хвилі не треба було знати.