— Хлопці, гляньте, які кігті… — вихопилося у молодого козака.
Атож, таких кігтів і у ведмедів, мабуть, не побачиш! Довгі й загострені на кінцях, наче шило, вони тьмяним полиском мінилися під сонцем. Одним таким кігтем можна до серця дістатися, а про всі п’ять і казати годі…
Нараз козаки завважили, що почвара була не одна. Поруч з нею кумедно котився вихилясом такий собі почварко, мабуть, син чи небіж почвари. І хоч він мав не такий жахний вигляд, кожен розумів, що й з ним жартувати не варто.
Обидва чудовиська повільно, наче заморожені, просувалися краєм лугу. На людей вони не зважали — так, ніби їх не було взагалі. Почвари навіть не звертали уваги на хлопців з Телесикової ватаги, що випірнули невідомо звідкіля, і тепер надокучливою мошкарою крутилися довкола них. Та коли один з козаків на ім’я Гринь Водолаз хотів приєднатися до них, більша почвара рвучко сахнулася на нього, здійняла над собою лаписька з жахітливими пазурами і ревонула так, що декому позакладало вуха. З несподіванки Гринь відсахнувся, зашпортнувся ногами об купину і беркицьнувся навзнак. І, мабуть, це падіння врятувало йому життя, бо почвара втратила його з свого поля зору. Вона злісно крутонула єдиним оком, опустила лаписька, а її сліпа голова розчаровано клацнула щелепами. Потому почвара повернулася спиною до людей і без поспіху розчинилася в очеретах. Слідом за нею здимів і малий почварко.
А козаки усе ще стояли з роззявленими ротами. Вони ніяк не могли повірити в те, що тільки-но бачили їхні очі.
— Хлопці, що це було? — нарешті, порушив хтось мовчанку.
— Я чував від татарських чабанів, буцімто неподалік у плавнях поселилося якесь страховидло, — відказав один з тих, хто часто навідувався у степ. — Але щоб воно насмілилося прийти сюди…
І тут людей наче прорвало. Загаласували всі разом. Одні закликали негайно хапатися за луки й шаблі і рушати на пошуки почварського кубла, інші бідкалися, що тепер, мабуть, ці страховидла розлякають всю рибу. На цей ґвалт звідкілясь випірнули Стукач і Гаплик з Ониськом. Вони теж почали зойкати, що тепер у таборі доброго життя не дочекатися. Бо коли таке страхіття не побоялося з’явитися на люди вдень, то на що воно здатне вночі!
Такої думки дотримувалися й Демко з Телесиком, що випірнули з очеретів услід за Стукачем та його друзями. Демко підійшов до слідів, що його залишила почвара, і довго їх розглядав.
— Ні, хлопці, — нарешті випростався він. — Що-що, а не хотів би я зустрітися з таким віч-на-віч.
Нараз хтось з козаків притишеним голосом попередив:
— Товариство, князь!
До натовпу під’їхав староста черкаський. З іншого боку наближався забрьоханий Швайка.
— Що сталося? — повів очима по товариству Глинський.
Козаки перезирнулися. Якби то був Вирвизуб, вони миттю відповіли б. Як почвара крутила своїм оком, або як з переляку вкрився ногами Гринь Водолаз — і, може, Вирвизуб усе звернув би на смішки. А тут сам князь, староста черкаський…
— Та ми… — почав хтось і знітився під некліпним поглядом князя.
— Тут оце щойно пройшлася якась почвара… — насмілився на слово інший.
— Гм-мм, почвара, — відказав Глинський дивним голосом. Від того голосу Демко став ніби менший на зріст, а Телесик тихенько позадкував за спини дорослих.
Це не оминуло уваги черкаського старости. Якусь хвилину він свердлив поглядом Манюню, а тоді запитливо глянув на Швайку. У відповідь той посміхнувся і кивнув головою: схоже, дещо було їм уже відомо.
— Можете розходитись, — звелів Глинський. — Усі, окрім цього здоровила.
Натовп квапливо розійшовся. Залишилися тільки цікаві до всього дітлахи та Манюня. Демко розглядав траву з таким виглядом, ніби ніколи її не бачив.
— Подивися мені в очі, — звелів князь Демкові. — Маєш що сказати?
— Я ж не знав, — ледь чутно відказав Демко і опустив голову ще нижче.
— Ну-ну, — підохотив Демка староста черкаський. — То чого саме ти не знав?
— Та… — почав Демко, і лише тут до нього дійшло, що його язик ляпнув щось не те.
Проте було вже пізно. Нічого не вдієш, треба розповідати.
Коли Демко закінчив, Швайка з князем знову перезирнулися і заходилися нещадно жувати вуса, аби не розреготатися. Потому староста черкаський звелів:
— Ану, показуйте, чим ви так налякали людей.
Невдовзі вони опинилися на вже знайомій галяві. Демко відкинув копичку сіна і всі побачили дві дошки з головами.
— Далі, — наказав князь.
Не дивлячись одне на одного, Демко з Телесиком одягли на себе свої голови і знову завмерли, чекаючи вибуху княжого гніву. Проте той окинув їх діловитим поглядом і зауважив:
— Що ж, вражає. Більше нікому не показувалися?
— Вони від скромності не помруть, князю, — відказав Швайка за Демка з Івасиком. — У степу тільки й балакають, що в плавнях завелися якісь триголові людожери. Тепер мало хто з наших сусідів зважується заходити до плавнів.
Глинський ще раз оглянув Демка з голови до ніг.
— Отже, бояться, — сказав він. — Це добре. Гадаю, що непогано було б мати ще кілька таких триголових. — Як ти гадаєш? — звернувся він до Швайки.
Той кивнув на знак згоди.
— Зайва голова ніколи не зашкодить, — додав він.
МАНДРІВОНЬКА ПАХНЕ
Наприкінці травня старости черкаський та переяславський зустрілися на правому березі Дніпра, майже навпроти гирла Сули. Перед їхніми очима вигравало під легким вітром веселкове, обваловане двома густими байраками, поле. Далеко внизу, за розлогими берестками, шумував невидимий Дніпро.
— Твої всі перебралися? — запитав Глинський.
— Майже, — відказав Леміш.
— Скільки всього?
— Три сотні.
— Небагато.
— Що можемо, те й ведемо, — розвів руками Леміш. — До того ж чимало переяславців потягло з Вирвизубом. А в тебе?
— Сотень із шість набереться.
Ще взимку старости домовилися цього року йти на Низ однією ватагою. А коли так — то чи не все одно, у якому місці переяславцям доведеться перебиратися через Дніпро: біля переволочинського броду, де за переправою спостерігає ледь не весь степ, чи тут, навпроти гирла Сули, де за ними ніхто не стежить.
Утім, таки стежили. Звідкілясь, довідавшись про козацьку виправу, збіглося кілька сотень цікавого люду — кульдюрівців, жовнинців, навіть черкасців.
— Що ж, поглянемо, кого ми посилаємо цього літа, — сказав Глинський і подав знак. А тоді натовп гойднувся і жваво загомонів, бо з байраку вихопилася ватага кінних, здебільшого парубків. Вони їхали по четверо в ряд. Вершники відверто хизувалися перед глядачами — гордовито тримали голови, підкручували маленькі вусики і, наче випадково, кидали палкі погляди на зарюмсаних і водночас захоплених дівчат. Одягнуті були хто у що, але коні були баскі і вгодовані — усі, як один. Видно, що черкаські парубки піклувалися про них більше, ніж про себе. У кожного за поясом виднілося по кинджалу, шаблі в піхвах м’яко вдаряли в кінські боки, з-за голів визирали луки зі стрілами і по кілька коротких списів, що здавна знані у цих місцях як сулиці. А на стремені кожен з козаків тримав ще й довгого списа зі стрічкою.