— Де поранений? — кинув він, ні до кого зосібна не звертаючись.
— Он у тому курені! — зірвався на ноги наймолодший з козаків і побіг показувати, в якому саме.
Поранений спав. З його вуст злітало важке, уривчасте дихання. Біля нього куняв Санько. Почувши чиїсь кроки, він стріпнувся і розплющив очі.
— Як він? — пошепки спитав Глинський.
— Зараз набагато краще, — відказав Санько. — От лише крові багато втратив.
— Ну, це діло наживне, — полегшено зітхнув князь і схилився над пораненим. На нього глянули затуманені болем і стражданням очі. Якусь мить вони дивилися один на одного, а тоді одночасно, наче за чиїмось сигналом, усміхнулися.
— Менгизе, — розчулено видихнув князь. — На решті зустрілися!
— Я теж радий, друже, — відказав Менгиз і спробував звестися на лікоть. Проте Санько його випередив.
Він притис плечі хворого до постелі і наказав:
— Лежіть! Рано ще підніматися.
— Але…
— Лежи, лежи, — підтримав Санька Глинський. — Устигнемо ще погомоніти.
— Атож, — згодився Менгиз. — А поки що ти можеш прочитати листа…
— Якого листа?
— Я привіз тобі листа від кримського хана.
— Від Менглі-Гірея? — здивувався Глинський. — Що це його на листи потягло?
— Прочитаєш — дізнаєшся, — болісно всміхнувся Менгиз.
— А де ж він?
— У цього хлопця, — Менгиз кивнув на Санька. — Я йому віддав на зберігання, бо мало що…
Санько поліз за пазуху і подав листа князеві.
Староста черкаський читав довго. І, схоже, лист особливої приємності не додавав, бо князь час від часу хмурив зламисті брови.
— Відаєш, що тут написано? — не відриваючись від листа, поцікавився він у Менгиза.
— Що саме — ні. Але перед цим ми розмовляли з ханом та його візиром, — надсилу промовив Менгиз. Мабуть, він ще не був готовий до довгої розмови.
— Досить, князю, хворому потрібен спокій, — твердо сказав Санько. І, не чекаючи княжої згоди, спрямував долоні на пораненого. — Спи… спи…
Менгиз зітхнув і заплющив очі.
Князь підвів голову і ніздрі його заворушилися — зрештою і він відчув звабливі пахощі кулешу.
— Гей, хлопці, там ще хоч трохи залишилось? — підійшовши до найближчого казана, запитав він.
— Зачекай князю, зараз тарелю принесуть, — заквапився кашовар.
— Нічого, я й так… — князь не закінчив, бо хтось подав йому ложку, вирізану з липи, і він заходився біля казана, як простий бродник.
Менгиз прокинувся, коли сонце хилилося на захід. Вигляд у нього був значно кращий.
— Радий, тебе бачити… Богданку, — сказав він.
— Я теж, — кивнув князь і обережно доторкнувся до руки хворого. — То як же ти втрапив у таку халепу? Та ще й на своїй землі.
— Кайсаки, друже, вони скрізь кайсаки, — криво посміхнувся Менгиз.
— Ну, я гадаю, що мої козаки мене на моїй землі не зачепили б, — заперечив князь. І одразу збагнув, що не варто було цього казати. Щойно усміхнене Менгизове обличчя одразу посуворішало. Якусь мить вони дивилися один на одного, не знаючи, з чого почати.
— Це ж скільки ми з тобою не бачилися? — врешті подав голос Глинський.
Менгиз намагався видобути усмішку.
— Та вже літ з двадцять буде, — відказав він, хоча й видко було, що на язик йому просилися інші слова.
— Атож… — відказав князь. І вони знову надовго замовкли. Що поробиш: те, про що мріялося в дитинстві, збувається не завжди. Незрідка друзі дитинства стають смертельними ворогами…
— То ти справді не відаєш, що написано в листі?
— Справді. А, згадав! Хан якось зауважив, що було б непогано, якби ти став з ним заодно. Каже, хоч би як там було, а татарська кров татарською й лишається.
— Ну, в мене вона не зовсім татарська, — відказав Глинський. — І в мого пращура Мамая вона більше половецько-руська.
— Ти й досі такий самий, такий самісінький, — пожвавішав Менгиз. І вже не було в його очах ні осуду, ні настороженості. — Пам’ятаєш, як ми трохи не побилися, коли засперечалися, у кого якої крові більше?
— Ще б пак! — посміхнувся Глинський. — Ти ж так відстоював вірність Тохтамишевому нащадкові Менглі-Гірею…
— Слухай, друже, — зненацька у Менгизовому голосі з’явилися якісь інші, значно довірливіші відтінки. — Не знаю, як ти, а я пам’ятаю кожне слово твоє. І якби доля розпорядилася так, щоб ми знову були разом — я не знаю, що віддав би за це.
— Я теж, — зворушено відгукнувся князь і, не стримавшись, додав: — А в цьому листі, друже, що ти привіз, мені пропонується союз на віки. Менглі-Гірей пише, що радий надати мені будь-яку допомогу, якщо я захочу сісти на київський стіл. Запевняє, що за підтримки Порти ми могли б погромити і Литву, і ляхів, і Московію… І всі землі, по яких пройшлися нукери Батиєві, знову стали б татарськими… Що ти на це скажеш?
Менгиз не відповів. Він заплющив очі. Схоже, йому стало зле. Староста вже хотів покликати Санька, проте не встиг — Менгиз почав говорити так тихо, що Глинський змушений був схилитися ледь не до його вуст.
— Знаєш, Менглі-Гірей послав мене послом не просто так. Він хотів, аби я по старій дружбі вмовив тебе пристати на його пропозицію. Але коли хочеш знати мою думку, — я тобі нічого не пораджу. Вирішуй сам.
Менгиз знову замовк.
— Жорстокі часи. І підступні, — раптом промовив він і судомно зітхнув. Помітно, що слова давалися йому нелегко. І не тому, що був поранений. — Я, друже, пам’ятаю, як одного разу литовський посол, твій дядько, розмовляв з моїм батьком, — озвався він за хвилину. — Дядько твій тоді доводив, що Мамаєві нащадки ніколи не порушать слова, даного урусам. Не те, що Тохтамишеві праправнуки. І мене тоді вразило, що батько не знав, як відповісти на ці слова.
— Щось я не пам’ятаю, щоб Тохтамиш зраджував Русі, — повільно мовив Глинський.
— Згадай Ворсклу, — нагадав Менгиз.
— Маєш на увазі битву при ній?
— Саме так…
Тоді Едигей, беклербек Тамерланового нащадка хана Тимур Кутлука, прийшов з незліченними туменами на Русь і почав вимагати від великого литовсько-руського князя Вітовта, аби той видав йому зрадника Тохтамиша. У відповідь Вітовт із наспіх зібраною раттю рушив йому назустріч. Зустрілися вони біля Олтави. У вирішальну хвилину Тохтамишеве військо не витримало натиску одноплемінців і втекло з поля бою. Вітовт зазнав тоді страшної поразки і від ганьби полону його врятував Мамаїв нащадок Лександа. За це він отримав від Вітовта княжий титул, що згодом перейшов на всіх Глинських…