Цієї миті на екрані з'явився Джіп.
— Ого! — вигукнув професор Лінкенбейн.— Хлопчик!
— Цікаво! Навіть дуже! — підтвердив інспектор Рехтенбейн.— Ви помітили? Він без черевиків. Для чого, по-вашому, він зняв черевики, шановний пане?
— Це дуже підозріло,— погодився професор Лінкенбейн.— Може, він і є той самий злодюжка, який уже п'ятнадцять вечорів підряд вичищає кишені читачів нашої старовинної бібліотеки, окраси й гордості Бармштадта і...
— Буона сера... Добрий вечір,— сказав Джіп.
Професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн здивовано глянули один на одного.
— Вітаю вас. Отже, ви знаєте італійську мову,— сказав професор інспекторові.
— Привітати треба вас. Адже я навіть рота не розтулив,— відказав інспектор професорові.
— Я теж.
— Даруйте,— вів далі Джіп з екрана.— Ви не можете пояснити, куди я потрапив? Мене звати Джамп'єро Бінда, я живу в Мілані, на вулиці Сеттембріні, будинок сто сімдесят п'ять, квартира чотирнадцять.
Обидва поважні пани одночасно скочили із стільців і підбігли до телевізора.
— Стій і не ворушися! — звелів інспектор Рехтенбейн Джіпові.
Він натиснув кнопку, і на екрані з'явилося двоє поліцейських у мундирах. Вони вискочили з комірчини, де ховалися досі, впевнені, що тепер, нарешті, спіймають злодюжку. Вони поглянули навколо — на підлогу, на стелю, понишпорили серед пальт. Нікого. Тоді вони, вкрай здивовані, глянули в дзеркало на свої носи.
— Осли! — загорлав інспектор поліції, тупаючи ногами.— Дурні клаповухі! Не бачите далі свого носа. Ось він, злодюга! Він навіть не намагається сховатися. Ти злодій? Признавайся! — звернувся він до Джіпа.
— Ні, ви помиляєтесь,— відповів Джіп.
— Не відмовляйся! Тільки крадії знімають черевики, щоб безшумно пробратися до квартири або до бібліотеки.
— Але ж я зняв їх, щоб не забруднити крісло, та й сидіти зручніше без черевиків. Я сюди потрапив не по своїй волі. Я полонений...
— Чудово! Ти сам признався, що ти наш полонений.
Тим часом поліцейські відійшли, сердито лаючи того дурня, інспектора Рехтенбейна. Вони, звичайно, нічого не побачили, тому й не зрозуміли, навіщо їх потривожили.
А інспектор правив своєї:
— Признавайся, хто навчив тебе красти? Куди ти подів поцуплені речі? Ну стривай! Тепер твоїм батькам доведеться заплатити й за спеціальну телевізійну установку, яку ми змушені були купити.
Почувши про своїх батьків, Джіп згадав, як давно він не був удома, і гірко заплакав.
— Він плаче — отже, він винен! — переможно вигукнув інспектор.
— Не кваптеся з висновками, шановний інспекторе! Злодієм може бути тільки постійний читач нашої бібліотеки. Хіба не так? А я цього хлопчика вперше бачу. Правда, не зовсім ясно, навіщо він зняв черевики. Де ти, власне, зараз є? — звернувся професор до Джіпа.
— Я й сам хотів би це знати. Скоріше всього в телевізорі.
— Отже, ти не в коридорі? А пальта на вішалці ти бачиш?
— Бачу. Але це не справжні пальта, а телевізійні. Бо я сам на екрані.
— Ясно,— сказав професор.— Дитина чиста, як джерельна вода. Може, десь відійшов контакт, і внаслідок цього...
Професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн пустився був у довгі технічні пояснення, але раптом замовк. На екрані з'явився солідний літній пан. Він одягнув своє пальто та капелюх, швидко оглянувся і... засунув руку в кишеню чужого пальта. За мить він обнишпорив кишені десяти пальт, забираючи собі все, що йому сподобалося.
Цього разу інспектор не марнував дорогоцінного часу. Він миттю натиснув сигнальну кнопку. Поліцейські вискочили із своєї схованки. Злодій намагався втекти, але його тут же схопили й скрутили руки, хоча він відчайдушно захищався.
Нарешті на екрані залишилися Джіп та вішалка з пальтами. Професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн розгублено чухали потилиці.
— То ти з Мілана? — спитав професор Лінкенбейн.— Знаю, знаю. Бував там. Гарне місто: собор, славетна фреска Леонардо да Вінчі "Тайна вечеря", смачненькі печива...
— Але ви не знаєте мого батька! — вигукнув Джіп.— Він завжди вірить тітці Еммі. А вона впевнена, що я втік з дому, бо боявся показати батькові щоденника. В мене двійка з арифметики.
— З арифметики? Це погано. У двадцятому столітті, коли навіть машини вміють рахувати! А що тобі найважче дається? Мабуть, ділення?
— Ні, я часто плутаю міри довжини з мірами об'єму. Буває, в задачах вимірюю довжину шосе від одного міста до другого в літрах, а вино — у метрах.
— Це жахливо,— пробурмотів професор Лінкенбейн.
Інспектора Рехтенбейна дуже засмутила така нерозважливість Джіпа, і він заходився разом з професором розв'язувати та вирішувати задачі. Але відповіді в них не сходилися. Обидва поважні пани, забувши про Джіпа, почали завзято сперечатися. Вони по черзі писали у блокноті якісь складні формули, вихоплювали один в одного кулькову ручку. Коли ж нарешті вони дійшли згоди та згадали про Джіпа, на екрані не було нікого, крім звичайних смужок.
Джіп зник, наче його й не було.
ДЖІП У МОРІ, НА СУШІ ТА В КОСМОСІ
Наступних двадцять чотири години Джіпа бачили на екранах телевізорів у всіх куточках нашої планети, його зображення з'являлося то в одній програмі, то в іншій, ніби більярдна куля, що літає від краю до краю стола, ніяк не потрапляючи в лузу.
О сьомій годині ранку біля Марселя італійські та французькі водолази з телевізійними камерами опустилися на морське дно з борту корвета "Мерендіна", щоб показати глядачам, як піднімають старовинне римське судно, котре потонуло багато століть тому. Недавно один любитель підводного полювання цілком випадково наткнувся на цей корабель з часів імператора Трояна, навантажений вином та оливою. З капітанського містка "Мерендіни" італійські та французькі телеоператори й репортери, дивлячись на екран, з радісними вигуками показували то великі рибини, то рибу-молот, а ті, ніби знаючи, що на них дивляться телеглядачі, вітально помахували плавниками, наче руками.
А ось і затонуле судно. Майже дві тисячі років пролежало воно на морському дні, затягнуте піском та мулом. На екрані видно, як водолази, неповороткі й кумедні в своїх незграбних скафандрах, запливають через пробоїну до корабельного трюму, де повно амфор, серед яких, мабуть, і посуд самого імператора. Раптом серед тих старовинних і коштовних речей на екрані телевізора з'явилося Джіпове обличчя. На борту "Мерендіни", перебиваючи один одного, закричали репортери й телеоператори: