— Це, вельмишановні чужинці,— приглушеним голосом сказав капітан,— царське міністерство. Будьте ласкаві слідувати за мною, я доставлю вас до ясновельможного пана головбонзи І Те Де.
— Власно кажучи,— буркнув Лукас,— ми хочемо до царя, а не до пана І Те Де.
— Ясновельможний пан головбонза неодмінно проводить вас до його царської величності,— відповів капітан, і на його обличчі з'явилася ввічлива гримаса.
Вони ще довго крокували вздовж та поперек різноманітних коридорів, поки нарешті не зупинилися у якихось дверей.
— Це тут,— улесливо прошепотів капітан.
Лукас безтурботно постукав, і вони з Джимом увійшли досередини.
Солдати залишилися стояти біля входу.
У кімнаті на високих стільцях сиділи три дуже товстих бонзи. Посередині на найвищому стільці сидів бонза в золотому вбранні. Це й був пан І Те Де.
Усі троє тримали в роках шовкові віяла, постійно ними обмахуючись. Перед кожним бонзою навприсядки сидів писар із папером, тушшю та китичкою, бо в Мигдалії заведено писати китичкою.
— Доброго ранку, панове,— дружелюбно сказав Лукав, приклавши пальці до козирка.— Це ви будете пан І Те Де, головбонза? Нам хотілося б до царя.
— Доброго ранку,— посміхаючись, відповів головбонза.— Трохи пізніше ви, певно, підете до царя, трохи пізніше.
— Може бути,— додав другий бонза, знизу подивившись скоса на першого.
— Це не цілком виключено,— почувся голос третього. І тут усі троє закивали один одному, а писарі схвально захихотіли і, схилившись до своїх паперів, записали дотепні слова бонз, аби зберегти їх для нащадків.
— Перш за все ласкавіше дозвольте задати вам кілька запитань,— сказав головбонза.— Хто ви такі?
— І звідки ви взялися? — поцікавився другий бонза.
— І що вам тут треба? — запитав третій.
— Мене звуть Лукас-машиніст, а це мій друг Джим Кнопка,— сказав Лукас.— Ми приїхали з Усландії і хочемо до царя мигдальського, аби повідомити йому, що збираємося визволити його доньку з Дракон-Міста.
— Дуже схвально! — посміхнувся головбонза.— Але так будь-хто може сказати.
— Чи є у вас докази? — запитав другий бонза.
— Чи дозвіл? — додав третій.
І знову писарі схвально захихотіли та записали все для нащадків, а бонзи, обмахуючись віялами, запосміхалися та закивали один одному.
— Послухайте-но, панове бонзи! — сказав Лукас, зсунувши кашкета на потилицю та витягши люльку з рота.— Чого вам треба, відверто кажучи? Не варто так пишатися. Я гадаю, що цар дуже розсердиться, якщо почує, як ви тут зазнаєтеся.
— Про це,— відповів головбонза із посміхом,— він, імовірно, ніколи не дізнається.
— Без нас,— самовдоволено продовжив другий бонза,— вельмишановні чужинці взагалі ніколи не зможуть потрапити до царя.
— А ми пустимо вас до нього лише тоді, коли достеменно все перевіримо,— закінчив третій.
І знову бонзи запосміхалися та закивали один одному, а писарі записали і схвально захихотіли.
— Ну добре,— зітхнув Лукас.— Лишень, будь ласка, покваптеся із вашою перевіркою. А то ми ще не снідали.
— Скажіть, будь ласка, пане Лукасе,— почав головбонза,— чи є у вас паспорт?
— Ні,— відповів Лукас.
Бонзи, високо здійнявши брови, значуще подивилися один на одного.
— Без паспорту,— сказав другий бонза,— ви навіть не зможете довести, що маєтеся в наявності.
— Без паспорту,— додав третій бонза,— вас не існує офіційно. Отже, ви також не можете йти до царя. оскільки людина, яка не існує, нікуди йти не може. Це логічно.
І бонзи закивали один одному, а писарі захихотіли та записали сказане для нащадків.
— Але ж ми стоїмо тут! — знайшовся Джим.— Отже, ми існуємо.
— Проте так може сказати будь-хто,— заперечив із посміхом головбонза.
— Це ще далеко не доказ,— сказав другий бонза.
— У будь-якому разі, не офіційний,— додав третій.
— На крайній випадок ми можемо видати вам тимчасовий паспорт,— поблажливо запропонував головбонза,— але це дійсно все, що ми можемо для вас зробити.
— Добре,— сказав Лукас,— а до царя нам можна?
— Ні,— відповів другий бонза,— до царя із ним, звісно, не можна.
— А що ж із ним можна? — поцікавився Лукас.
— Нічого,— відповів із посміхом третій бонза.
І знову вони, обмахуючись віялами, закивали один одному, а писарі схвально захихотіли та записали дотепності своїх начальників.
— ось що я хочу вам сказати, панове бонзи,— повільно вимовив Лукас,— якщо ви цієї ж миті не доставите нас до царя, то мені доведеться довести, що ми маємося у наявності. І до того ж офіційно.
При цьому він швидко показав їм свій великий чорний кулак, а Джим — свій маленький чорний кулачок.
— Притримайте ваші язики! — прошипів головбонза із підступною посмішкою.
— Це ображення бонз! За таке ви зараз же можете потрапити до в'язниці,— додав другий бонза.
— О ні, це вже занадто! — вигукнув Лукас, постійно починаючи втрачати терпіння.— Ви що, точно не хочете пускати нас до царя, так?
— Ні за що! — вигукнув головбонза.
— Ніколи! — заволали писарі подивившись скоса знизу нагору на бонз.
— А чому? — запитав Лукас.
— Тому що ви шпигуни,— відповів головбонза із переможною посмішкою.— Вас схоплено!
— Ах так,— промовив Лукас із погрозливою спокійністю в голосі,— то ви що, за дурнів нас тримаєте, дурні товстуни-бонзи? Не на тих натрапили!
Із цими словами Лукас спочатку підійшов до писарів, вихопив у них із рук китички та надавав ними писарям по вухах. Писарі відразу впали догоричерева та взялися жалісно скавчати. А Лукас, не виймаючи люльки з рота, схопив пана І Те Де, підняв його вгору, крутонув у повітрі та ткнув головою у корзину для паперового сміття. Головбонза заволав та заридав, у гніві вимахуючи ногами у повітрі, але звільнитися не міг. Він застряг.
А Лукас, прихопивши двох інших бонз за воріт, у кожній руці по одному, ногою розчинив вікно та висунув їх назовні. Бонзи заголосили, проте дриґати ногами не наважувалися, бо боялися, що Лукас їх уронить. А там було дуже високо.
Тому вони висіли собі мовчки із зблідлими обличчями та дивилися вниз.
— То що? — пробурмотів Лукас, стисши люльку між зубів.— Як вам це подобається? — Тут він трішечки потряс їх, від чого в обох аж зуби застукотіли.— Тепер відведете нас до царя чи ні?
— Так, та-а-ак… — заскавулили обидва бонзи.