У два роки вони вміють читати та писати. А в три розв'язують найважчі обчислювальні задачі, з якими в нас хіба що професор може впоратися. Але в Мигдалії це нікого не дивує, бо там усі діти такі тямущі.
Ось як пояснюється, чому крихітка Пінг Понг так вишукано вмів вести бесіду та приглядав за собою як його власна матуся. Але в іншому він був точно таким самим немовлям, як усі немовлята в світі у його віці. Наприклад, замість штанців йому все ще доводилося носити підгузки. Їхні кінці зав'язувалися у нього ззаду на великий бантик.
А міркував він уже зовсім по-дорослому.
Глава восьма, у якій Джим із Лукасом знаходять загадкові надписи
Зійшов повний місяць, заливаючи вулиці та майдани міста Пиня світло-сріблястим сяйвом. З палацової башти донеслися гулкі удари дзвона, посилюючись та знову завмираючи.
— Це Ю, час цикади,— сказав Пінг Понг,— зараз усі немовлята Мигдалії отримують вечірню пляшечку молока. Дозвольте, я сходжу за своєю!
— Ну звісно,— сказав Лукас.
Пінг Понг побіг та незабаром з'явився знову. У руках він стискав пляшечку з соскою, малесеньку, ніби іграшкову. Влаштувавшись на подушечці, він пояснив:
— Молоко ящірки я ціную понад усе. Дитині мого віку воно просто необхідне. Незважаючи на не дуже приємний смак, воно вкрай корисне.
І він узявся старанно смоктати з пляшечки.
— Послухай-но, Пінг Понгу,— дещо згодом сказав Лукас,— а де ти так швидко роздобув для нас цю вечерю?
Пінг Понг увірвав свою трапезу.
— На кухні царського палацу,— мимохідь сказав він.— Он бачите? Там попереду біля срібних сходів вхідні двері.
Зараз при світлі місяця двері було добре видно. А днем друзі її просто не помітили. Джим був дуже здивований.
— Тобі що, можна так запросто туди? — спитав він.
— А чом би й ні? — знизавши плечиками, відповів Пінг Понг із важливим виглядом.— Я ж тридцять другий онук пана Шу Фу Лю Пи Плі, придворного шеф-кухаря.
— Тобі точно дозволили взяти звідти їжу? — стурбовано запитав Лукас.— Я гадаю, її готували для когось іншого.
— А-а, вечеря для його царської величності,— зневажливо махнувши ручкою, відповів Пінг Понг, ніби у цьому не було нічого особливого.
— Як? — в один голос проказали Лукас і Джим, ошелешено дивлячись один на одного.
— Так,— пояснив Пінг Понг,— просто його царська величність знову нічого не побажав їсти.
— Чому це? — спитав Джим.— Адже було так смачно.
— Та-а-ак, а ви, вельмишановні іноземці, хіба не знаєте, що трапилось у нашого царя? Про це ж усім відомо.
— Ні,— відповів Лукас.— А що в нього трапилося?
Пінг Понг раптом став дуже серйозним.
— Я вам все покажу, коли закінчу,— пообіцяв він,— тільки, будь ласка, зачекайте ще трохи!
Тут він узявся за свою пляшечку і старанно зачмокав.
Лукас і Джим значуще подивилися один на одного.
Може бути, Пінг Понг покаже їм дорогу до царя?
В очікування Лукас задумливо крутив перед собою одну з паличок і раптом, щось на ній помітивши, почав вивчати іншу. Нарешті він сказав:
— Тут щось написаною Здається, вірші.
— А які? — спитав Джим. Адже він ще не вмів читати сам.
Минуло доволі багато часу, преш ніж Лукас розібрав написане, бо мигдальські літери розташовані не зліва направо, а згори донизу.
На одній паличці стояло:
"Побачу місяць — очі мої сліпнуть від сліз".
А на іншій:
"Місяць за туманом сліз, ніби обличчя моєї дитини".
— Який сумний надпис,— підсумував Джим, почувши зміст.
— Та-а-ак, видно, хтось сумує за своєю дитиною,— сказав Лукас,— може, вона померла чи дуже сильно хворіє. Чи так далеко звідси, що цей хтось не може з нею бачитися і тому так побивається. Наприклад, якщо дитину викрали.
— Точно, викрали,— замислено погодився Джим,— таке трапляється.
— От би дізнатися,— сказав Лукас, запалюючи свою носогрійку,— хто це написав.
Пінг Понг, який тим часом розправився зі своєю пляшечкою, уважно вислухав розмову друзів, а потім пояснив:
— Ці вірші, вельмишановні іноземці, написав його величність цар мигдальський. За його наказом їх нанесли на палички по всій країні, аби ми постійно про це думали.
— Про що? — хором спитали друзі.
— Зачекайте ще трохи!— попрохав Пінг Понг. Він хутко відніс увесь посуд назад до палацу і витяг лампіон із колеса.— А тепер, вельмишановні іноземці, ідемо! — урочисто оголосив він і закрокував геть. Проте, зробивши кілька кроків, малюк зупинився та обернувся назад.— У мене є прохання,— сказав він із сором'язливою посмішкою.— Мені дуже хочеться разок прокотитися на вашому локомотиві. Чи не можна це якось меня есть просьба, – сказал он со стеснительной улыбкой. – Мне ужасно хочется разочек прокатиться на вашем локомотиве влаштувати?
— Чом би й ні? — здивувався Лукас.— Скажи лишень, куди нам треба їхати.
Джим узяв крихутку Пінг Понга на руки, вони всі разом сіли на локомотив і поїхали.
Здається, Пінг Понг усе-таки трохи побоювався, незважаючи на його ввічливо-хоробру посмішку.
— Ось це вже швидко так швидко! — пищав він.— На наступній вулиці ліворучбудьласкаколинепомиляюся,— при цьому він стурбовано погладив себе по повному животику,— теперправоручбудьтеласкаві — якщонепомиляюся, ой,— теперпрямо — яздається — трохипоквапився — ізмолоком — теперчерезмістбудьласка — цедлядітеймоговіку— весьчаспрямо — дітеймоговікунекорисно — зновуправоручбудьтеласкаві — зовсімнекорисно, ой-ой! Як швидко!
За кілька хвилин вони вже були на іншому, абсолютно круглому майдані.
У самому його центрі стояв величезний кольоровий лампіон завбільшки із афішну тумбу. він світив темно-червоним світлом. На невеличкому пустому майдані у блакитному сяйві місяця лампіон виглядав дивно і дещо моторошно.
— Стоп,— приглушено сказав Пінг Понг.— Ми прибули. Тут знаходиться центр Мигдалії. А там, де великий лампіон,— самісінький центр світу. Це обчислили наші мудреці. Тому майдан і називається просто "Центр".
Вони зупинили Емму та вибралися назовні.
Підійшовши до великого лампіону, друзі побачили, що на ньому щось написано. Слова мигдальськими літерами і знову згори донизу. Виглядало це так:
Я, Пунь Гінь, цар мигдальський, урочисто оголошую, що віддав за дружину свою доньку, принцесу Лі Сі, тому, хто визволить її з Дракон-Міста.
Розшифрувавши напис, Лукас здивовано присвиснув.