Джейн з Ліхтарного Пагорба

Страница 61 из 64

Люси Мод Монтгомери

Поллі написала: "Містер Джуліус Еванс ледь не здурів минулого тижня, — в його бочці з новим кленовим сиропом втопився пацюк, і він наробив страшенного галасу, що змарнувалося стільки добра, бо сироп довелося вилити. Але тато каже, — він не впевнений у тому, що сироп справді змарнувався, то про всяк випадок ми беремо сироп у Джо Болдуїна, щоб мати гарантію".

Джейн все ще сміялася з цього, коли відкрила лист Дранки. Їй одразу ж упав у вічі абзац на другій сторінці.

"Всі кажуть, що твій тато хоче взяти янкеське розлучення і одружитися із Ліліан Морроу. Тоді вона буде твоєю матір'ю? Як тобі це? Я думаю, що вона буде тобі мачухою…, хоча це звучить смішно, бо твоя матір ще жива. Ти зміниш ім'я? Карвей каже, що ні…, але в тих Штатах діються дивні речі. Втім, сподіваюся, це не матиме жодного впливу на твій приїзд до Ліхтарного Пагорба влітку".

Джейн дослівно обсипало морозом, вона почулася хворою і змученою, кинувши того листа і вхопившись за послання тітки Айрін. Задумалась було, що їй може написати тітка Айрін…, тепер уже знала.

Там сповіщалося: тітка Айрін підозрює, що її брат Ендрю має намір вирушити до Штатів і прожити там достатньо довго, щоб здобути американське розлучення.

"Звичайно, це не може бути правдою, коханесенька. Він мені такого не казав. Але таке запевняють повсюдно, а якщо так багато диму, то мусить бути якийсь вогонь, отож я думаю, коханесенька, що ти мусиш бути готовою до всього. Я знаю, що деякі його друзі вже віддавна радять йому розлучитися. Але оскільки він ніколи зі мною цього питання не обговорював, то я не висловлювалась ні за, ні проти цього. З якихось незрозумілих мені причин він перестав обдаровувати мене своїм довір'ям впродовж останніх двох років. Але я відчувала, що стан його справ дуже невтішний. Я певна, що моя звістка тебе не засмутить…, я нізащо б тобі не посилала її, якби вважала, що ти засмутишся. У тебе надто багато здорового глузду. Я часто відзначала, яка ти доросла на свій вік. Але, звичайно, якщо це правда, то це дещо для тебе поміняє. Він міг би одружитися знову".

Якщо ви бачили пломінець свічки, задмуханий вітром, то знаєте, як виглядала Джейн, наосліп йдучи до вікна. День був похмурим, час від часу пускався сильний дощ. Джейн дивилася на жорстоку, огидну, нещадну вулицю, але не бачила її. Ніколи ще вона не відчувала такої жахливої ганьби…, такого жахливого страждання. А все ж здавалося їй, що давно мала б здогадатися. Один-два натяки минулого літа…, вона згадала, як ласкаво Ліліан Морроу промовляла "'Дрю" і як тато тішився з її компанії. А зараз…, якщо ця жахлива річ є правдою, вона вже ніколи не проведе літа на Ліхтарному Пагорбі. Невже ВОНИ насміляться замешкати у Ліхтарному Пагорбі? Ліліан Морроу — її мати? Що за нісенітниця! Ніхто не може бути її матір'ю, окрім мами. Це немислимо. Але Ліліан Морроу стане батьковою дружиною.

І це все сталося за останні тижні, коли вона була такою щасливою, подумки заглядаючи в червень.

— Не думаю, що коли-небудь ще я почуватиму радість, — пригнічено думала Джейн. Все це було несподівано безглуздим…, почувалася вкрай далекою від усього…, наче дивилася на життя й людей не з того кінця підзорної труби Тімоті Салта. Здавалося, відколи вона так щиро сміялася з оповіді Поллі про змарнований — чи незмарнований — кленовий сироп Еванса, проминули роки.

Джейн аж до вечора ходила по кімнаті. Не могла сісти навіть на мить. Здавалося, що доки вона рухається, біль ходить разом із нею і вона може його витримати. Тільки сяде, біль її розчавить. Але, коли підійшов час вечеряти, Джейн дещо отямилася і змогла думати більш-менш нормально. Мусила знати правду і знала, що зробити, щоб про неї довідатися. І це треба було зробити негайно.

Полічила гроші, що зосталися від татового подарунка. Досить на квиток до Острова в один кінець. Правда, нічого не зостанеться на їжу і на пульманівський спальний вагон, але це марниця. Джейн знала, що не зможе ні їсти, ні спати, доки не довідається. Зійшла до вечері, яку Мері накрила для неї в їдальні, і намагалася хоч трішки з'їсти, щоб Мері нічого не помітила.

Мері помітила.

— Вам погіршало з горлом, міс Вікторія?

— Ні-ні, з моїм горлом усе гаразд, — сказала Джейн. Власний голос якось дивно прозвучав їй у вухах…, наче належав комусь іншому. — Мері, ви не знаєте, коли мама з бабусею повернуться додому?

— Не дуже пізно, міс Вікторія. Я знаю, що ваша бабця з цьоцею Гертрудою вибираються на гостину до вашого вуйка Вільяма, щоб там зустрітися з якимись давніми друзями вашої бабці, із заходу, а ваша мамця запрошена на вечірку. Вона повернеться додому аж після півночі, але за старою леді Френк поїде об одинадцятій.

Міжнародний Експрес від'їжджає о десятій. Джейн мала все, чого потребувала. Пішла нагору і спакувала маленьку ручну валізку з необхідними речами та коробочкою імбирного печива, що лежала на столі в її спальні. Здавалося, що темрява за вікнами дивиться на неї з погрозою. Дощ бив по шибках. Самотній вітер не міг сховатися серед безлистих в'язів. Досі Джейн вважала дощ та вітер своїми друзями, але тепер вони стали ворогами. Все їй боліло. Все у її житті здавалося вирваним із коренем і засохлим. Вона вдягла пальто та капелюшок, взяла валізочку, пішла до маминої кімнати, поклала на подушку маленьку записку і нишком спустилася по сходах. Мері та Френк саме вечеряли в кухні, а кухонні двері були зачинені. Дуже тихо Джейн по телефону викликала таксі; коли воно приїхало, вона чекала надворі. Востаннє вийшла по сходах з Веселої, 60 та пройшла крізь похмуру залізну браму.

— Головний вокзал, — сказала вона таксисту. Вони швидко поїхали мокрою вулицею, що виглядала наче чорна річка з потонулими вогнями на дні. Джейн мала намір добитися правди від єдиної людини, що могла їй цю правду сказати…, від свого батька.

42

Джейн виїхала з Торонто у середу, ввечері. Ввечері у п'ятницю добралася до Острова. Залізнична колія звивалася по розмоклих полях. Зараз її Острів не був прекрасним. Мав — як і всі інші місцевості — непривабливий вигляд дуже ранньої весни. Єдине, що було гарним, — стрункі білі берези на темних пагорбах. Весь час подорожі Джейн провела сидячи, напружена вдень і вночі, підживлюючись імбирним печивом, яке час від часу змушувала себе ковтати. Ледве рухалася, але почувалася так, начебто біжить…, біжить…, не зупиняючись ні на мить, намагаючись наздогнати когось…, хто все більше від неї віддаляється.