— Як ти добре знаєш мене, чарівнице! — перепинив мене містер Рочестер. — Що ж ти такого знайшла у серпанку, крім вишивки? Може, отруту або кинджал? І чого ти така похмура?
— Ні, ні, сер. Крім тонкої та багатої тканини, я знайшла в нім іще гордощі Фейрфакса Рочестера, а вони мене не лякають, бо я вже звикла бачити цього демона… Отож ставало дедалі темніше, і вітер дужчав. Учора він завивав не так, як сьогодні, а скиглив тонко й жалібно, аж робилося тоскно на серці. Я дуже хотіла, щоб ви були дома. Я прийшла до цієї кімнати, та від порожніх крісел і згаслого каміна повіяло на мене холодом. Невдовзі я пішла спати, та заснути не могла — мене тривожили якісь погані передчуття. В завиванні вітру я вчувала якесь моторошне голосіння чи то в будинку, чи то надворі, — де саме, важко було сказати, — проте воно раз у раз долинало й звучало ще сумніше, коли вітер на хвилинку стихав. Зрештою, я спинилася на думці, що то десь виє пес, і зраділа, коли звуків не стало. У сні мене не покидав образ темної й буряної ночі. Не покидало мене й бажання бути з вами, а на душі було якось сумно-сумно, бо я знала, що між нами щось стоїть. Спочатку я ніби кудись ішла звивистим шляхом. Навкруги — непроглядна ніч. Дощ ллє як з відра, а я ще несу дитину-немовля, крихітне кволе створіння, — воно тремтить у моїх холодних руках і жалібно плаче. Мені здавалось, що й ви йдете дорогою, тільки далеко попереду. І я натужую всі сили, щоб наздогнати вас, роблю спробу за спробою гукнути, щоб ви спинилися. Тільки ж мені ніби скувало руки й ноги, а слова завмирають на моїх вустах, тоді як ви з кожною миттю відходите далі й далі.
— І цей сон попсував тобі настрій, Джейн? І тепер він не покращав, коли я так близько від тебе? Яка ж ти нервова! Забудь примарні видіння і думай тільки про справжнє щастя! Адже ти кажеш, що любиш мене, Дженет? І я цього не забуваю, бо це таки правда. Ці слова таки мовили твої вуста. Я чув їх цілком ясно. Вони, може, й занадто урочисті, зате ж солодкі як музика: "Надія жити з вами, Едварде, — найсвітліша надія, бо я люблю вас"… Чи ж любиш ти мене, Джейн? Скажи ще раз!
— Люблю, сер… Люблю всім серцем.
— Так, — сказав він, помовчавши якусь мить, — от що дивно: ці слова гострим ножем
крають мені серце. Чому? Певно, тому, що ти сказала це дуже серйозно і сама в це забобонно віриш, а ще й через те, що ти так пильно глянула на мене, зібравши в своєму погляді всю свою віру, правдивість та відданість. Здається, на мене дивиться дух. А глянь-но лукаво, Джейн. Ти добре знаєш як. Хай грає на твоїх вустах соромливий і водночас задерикуватий усміх! Скажи, що ти мене не любиш!.. Глузуй з мене, дратуй мене! Роби що завгодно, тільки не зворушуй мене! Краще гнів, ніж скорбота.
— Я посміюся й поглузую з вас досхочу, коли скінчу свою розповідь. Тож вислухайте мене до кінця.
— Я гадав, Джейн, що ти розповіла мені все. Я гадав, що причина твоєї меланхолії в тому сні!
Я похитала головою.
— Що? Це ще не все? Ніколи не повірю, що могло статися щось серйозне. І кажу тобі наперед, що не повірю. Будь ласка, розповідай далі.
Його збуджений настрій, якась настороженість і нетерпець здивували мене, та я казала далі:
— Мені приснився інший сон, сер: ніби Торнфілд-хол — сумна руїна, притулок кажанів і сов. Нібито від усієї величної будови лишилися тільки високі зруйновані стіни, що, здавалося, от-от заваляться. Я блукаю місячної ночі серед порослих травою руїн. Натикаюсь на уламок мармуру, на шматок карниза. Завита в шаль, я все ще несу оте немовля, і його нема де покласти. І, хоч мої руки стомилися, хоч вага дитини затримує мою ходу, я її не кидаю. Аж чую — дорогою тупотить кінь. Я певна, що це ви. Вас не було багато-багато років, і ви їдете з далекої країни. Я дряпаюсь на стіну із несамовитим, диким поспіхом: я дуже хочу глянути на дорогу згори. З-під моїх ніг скочується каміння, гілля падуба, за яке я хапаюся, ламається, дитя з жахом обхопило рученятами мою шию і душить мене. Аж ось врешті я на вершечку. Я бачу вас — маленьку пляму на білому шляху, і ця пляма дедалі зменшується.
Вітер так дме, що я боюся впасти. Я сіла на найближчий виступ, зацитькала на колінах перелякане дитя. Ви зникаєте за поворотом дороги. Я нахиляюся вперед, щоб востаннє глянути на вас, стіна кришиться, я хитаюсь, дитина котиться з моїх колін, я втрачаю рівновагу, падаю й прокидаюся.
— І це все, Джейн?
— Це все приказка. А казка тільки починається. Розплющивши очі, я побачила світло і подумала, що вже день. Але я помилилася: в кімнаті горіла свічка. Я подумала, що то зайшла Софі. Свічка стояла на туалетному столику, а дверці шафи, куди я, лягаючи спати, повісила своє шлюбне убрання та серпанок, були відчинені. Там щось зашелестіло. Я спитала: "Софі, що ви робите?" Ніхто не відповів, а з-за дверцят шафи вийшла якась постать. Вона взяла свічку, підняла її догори й стала оглядати шлюбне вбрання. "Софі, Софі!" — ще раз гукнула я і не отримала відповіді. Я сіла в ліжку й схилилася наперед. Зразу мене взяв подив, далі страх спантеличив мене, а тоді кров застигла в моїх жилах.
Містере Рочестер! Це була не Софі, і не Лі, і не місіс Фейрфакс. Врешті це не була, — я переконана в цьому й досі, — та чудна жінка, Грейс Пул!
Певно-таки, це була одна з них, — урвав мене мій господар.
Ні, сер, я можу присягнути, що ні. Істота, що стояла переді мною, ніколи ще не наверталася мені на очі в Торнфілд-холі. Ні її зріст, ні постать не були мені знайомі.
Опиши її, Джейн. — Здається, та жінка була висока й огрядна, з густими й довгими чорними косами, що спадали на спину. Я не знаю, в що вона була вбрана, — у щось біле й довге, а от чи була то сорочка, саван чи простирадло, сказати не можу. А обличчя її ти бачила?
Спочатку ні. Аж ось вона зняла з вішалки мій серпанок, довго на нього дивилася, а тоді накинула собі на голову й повернулася до дзеркала. Цієї миті я цілком ясно побачила її обличчя в темному довгастому дзеркалі. — Яке ж воно? Як на мене, сер, то страшне й зловісне. Я ніколи не бачила такого обличчя! Якесь моторошне, дике. Бодай не згадувати, як вона поводила запаленими очима й віддимала