— Ваша рука тепла й тверда, — зауважив він, повернув ключ і відчинив двері. Я зайшла до кімнати, яку вже колись бачила, — того дня, коли місіс Фейрфакс показувала мені будинок. На стінах висіли гобелени, і тільки в одному місці, де матерію відхилили, було видно двері, що їх першого разу я не примітила. Вони стояли відчинені, в сусідній кімнаті горіло світло. Я почула звідти хрипкі уривчасті звуки, достоту, як собаче гарчання.
— Зачекайте хвилину, — сказав мені містер Рочестер, поставив на підлогу свічку й пішов у двері. Там його зустрів вибух сміху. Спершу дуже голосний, він помалу
перейшов у характерне для Ґрейс Пул моторошне хихотіння. Отже, там була вона. Містер Рочестер, видно, наказав щось на мигах, хоч хтось звернувся до нього пошепки. Тоді він вийшов і замкнув за собою двері.
— Сюди, Джейн, — сказав він.
Ми пройшли на другий бік широкого ліжка, яке разом із спущеною запоною займало таки чимало місця в кімнаті. В головах стояло крісло, а в ньому сидів якийсь напіводягнений чоловік. Він сидів нерухомо, відкинувши назад голову й заплющивши очі. Містер Рочестер присвітив свічкою, і я впізнала в цьому блідому й наче мертвому чоловікові містера Мейсона. Я помітила й те, що його сорочка з одного боку й на рукаві була червона від крові.
— Візьміть свічку, — сказав містер Рочестер і, взявши з умивальника миску з водою, додав: — А тепер потримайте ось це.
Він намочив губку і обмив нею бліде як крейда лице гостя; попросив у мене пляшечку й підніс її Мейсонові до носа. Поранений за якусь хвилю розплющив очі й застогнав. Містер Рочестер розстебнув на ньому сорочку: рука й плече Мейсона були перев'язані. Він змив губкою кров, що просочувалася крізь пов'язку.
— Це небезпечно? — пробурмотів містер Мейсон.
— Дурниці! Просто подряпини! Візьми себе в руки, тримайся! Я зараз сам вирушу до лікаря. А вранці, гадаю, тобі можна буде звідси виїхати! Джейн! — звернувся він до мене.
— Прошу?
— Я мушу лишити вас тут із оцим джентльменом на годину або й дві. Вам доведеться стирати кров, коли вона виступить, як це робив я. Коли йому стане млосно, дасте йому понюхати вашу сіль і води зі склянки, що стоїть поряд. Не розмовляйте з ним, хоч би там що, а ти, Річарде, знай, що, коли озвешся до неї, це може коштувати тобі життя. Я не відповідаю за наслідки, якщо ти промовиш хоч слово.
Бідолаха знову застогнав. Видно, він не смів ворухнутися: боявся або смерті, або чогось іншого, і це скувало його рухи. Містер Рочестер дав мені закривавлену губку, і я робила те, що й він. Якусь хвилю він дивився на мене, тоді сказав: "Не забувайте!.. Ніяких мені балачок!" — і вийшов. Чудно якось мені стало, коли клацнув замок і за якусь часину не стало чути кроків господаря.
Отак я й лишилася замкнута серед ночі в одній із таємничих кімнат третього поверху. Переді мною — блідий, закривавлений чоловік, і тільки тоненькі двері відокремлюють мене від убивці. Все це було жахливе, але я б не боялася, якби не думка, що Ґрейс Пул може напасти на мене.
Одначе втекти я не могла. Мусила дивитися на це блідаве обличчя, на ці посинілі мовчазні губи, яким заборонено розтулятися, на ці очі, які то розплющувалися, то блукали по кімнаті, то спинялися на мені з виразом невимовного жаху. Я мусила знов і знов опускати руку в миску з кривавою водою й стирати йому з тіла настирливі червоні краплі. Мусила дивитися, як поволі опливала нагоріла свічка, а на старовинних потертих гобеленах круг мене та на запоні великого ліжка росли і густішали тіні, — вони ставали аж чорні й чудно вихитувалися над масивною шафою навпроти мене. На дверцятах на дванадцять дощок вирізьблено понуро-скорботні обличчя апостолів. Кожне обличчя було неначе вставлене в рамку, а над ними всіма височів хрест з чорного дерева й розп'ятий на ньому Христос.
Мерехтливе світло ганяло тіні, і з темряви вихоплювався то бородатий лікар Лука зі схиленим чолом, то святий Іван з довгими кучерями, то диявольський вид Юди, — він раптом неначе оживав, і на ньому проступали лукаві риси архізрадника-сатани, що прибрав Юдину подобу.
В такій похмурій кімнаті я мусила вартувати: прислухатися до рухів дикого звіра чи диявола за тонкими дверима. Проте відвідини містера Рочестера ніби його зачарували. За всю ніч я тільки тричі, і то через великі відступи, чула звуки по той бік дверей: обережні кроки, коротке хрипке собаче гарчання та протяжний людський стогін.
Мені не давали спокою ще й мої власні думки. Яке лиходійство знайшло собі притулок у цьому відлюдному будинку, власник якого не міг ані спинити його, ані покласти
йому край? Яка таємниця хотіла розкрити себе то через пожежу, то через пролиту глупої ночі кров? Що це була за істота, яка сховалася під маскою звичайнісінької собі жінки з голосом, що нагадував то глузливого демона, то хижого птаха, який живиться падлом?
А цей звичайний собі тихий чоловік, що над ним я схилилася, — як він заплутався в цьому павутинні жаху? Чому ота фурія напала на нього? Що привело його саме до цієї частини будинку такої пізньої пори, коли він мав спати? Адже я добре чула, що містер Рочестер приділив йому спальню внизу. Як же він тут опинився? І чому тепер він так лагідно сприйняв насильство чи зраду, жертвою якої він став? Чому так покірно дав себе ув'язнити, як того хотів мій господар? І для чого містерові Рочестеру його ув'язнювати? На його гостя вчинили замах, а ще зовсім недавно хтось зловмисно підняв руку на нього самого, і обидва ці злочини він волів тримати в таємниці й сховати від розголосу. До того ж я бачила, що містер Мейсон слухався містера Рочестера, що сильна воля останнього підкоряла собі інертність першого. Кілька коротких фраз, якими вони перемовилися, переконали мене в цьому. Було ясно, що і в їхніх колишніх взаєминах безвільна вдача одного, як правило, скорялася вольовому завзяттю другого. Чим же тоді пояснити переляк містера Рочестера, коли він почув про приїзд свого друга? Чому саме тільки ім'я цього плохенького чоловіка, що, як дитина, слухається тепер кожного його слова, впало кілька годин тому на нього, як грім з ясного неба?
О! Я не могла забути ні його погляду, ні його блідого обличчя, коли він шепотів: "Джейн, ви вдарили мене обухом по голові!" Я не могла забути, як тремтіла його рука, коли він сперся на моє плече. А хіба легко було зігнути твердий дух і змусити тремтіти дуже тіло Фейрфакса Рочестера?