— Ніколи, — мовив він, зціпивши зуби, — ніколи я не бачив тендітнішої і водночас непокірнішої істоти. Як взяти в руки, то це ж очеретинка — не більше! (Він добряче труснув мною). Я можу зігнути її двома пальцями, тільки ж який з того пожиток, коли я її зігну, зламаю, знищу? Погляньте в ці очі — перед вами рішуча, непокірна, вільна істота! Вона дивиться на мене сміливо, ба навіть із суворим тріумфом. Хоч би що я зробив з його оболонкою, я ніколи не доберусь до нього самого —
свавільного, прекрасного створіння. Якщо я зламаю, якщо я в своїй люті зруйную цю тендітну в'язницю, то тільки випущу бранку на волю. Я можу бути звитяжцем тільки над домом, але пожилець втече на небо швидше, ніж я стану господарем його тлінного виталища. І саме тебе, духу, — з волею і завзяттям, доброчесністю й чистотою —
прагну я, а не тільки твоєї крихкої оболонки. Тільки з власної волі ти можеш прилинути й пригорнутись до мого серця, та, схоплена силоміць, ти випорснеш з моїх рук, наче невловимі пахощі, що їх я не встигну навіть вдихнути. О, ходи до мене, Джейн!
Мовивши це, він випустив мене зі своїх обіймів і тільки дивився на мене. Опиратися тому поглядові було куди важче, ніж його несамовитим обіймам. Однак тепер було б і зовсім нерозумно поступитись. Я кинула виклик і погамувала його лють, тож я повинна здолати і його печаль. І я рушила до дверей.
— То ти йдеш геть, Джейн?
— Іду, сер.
— Ти мене кидаєш?
— Так.
— І ти більше не прийдеш? І не захочеш бути моєю розрадницею, моєю рятівницею? Виходить, моє глибоке кохання, моя страшна туга, мої нестямні молитви — все це для тебе ніщо?
Яке несказанне піднесення було в його голосі! Як тяжко було сказати: "Так, я іду".
— Джейн!
— Що, містере Рочестер?
— Гаразд, іди, тільки пам'ятай, ти полишаєш мене на муку. Піди до себе в кімнату, гарненько обміркуй усе, що я сказав, зглянься на мої страждання, Джейн, подумай про мене.
Він одвернувся і впав долілиць на канапу.
— Джейн, надіє моя, кохання моє, життя моє! — болісно злітало з його уст. Потім я почула глухе ридання.
Я вже була коло дверей, але, читачу, я повернула назад — я вернулась так само рішуче, як і відступила. Я вклякла перед ним, підняла з подушки й повернула до себе його лице, поцілувала його в щоку і погладила його по голові.
— Хай вас благословить Господь, мій любий господарю! — сказала я. — Нехай Бог береже вас від зла й помилок, направляє, втішає, винагородить за вашу добрість до мене.
— Любов моєї крихітки Джейн була б для мене найкращою винагородою, — відповів він, — а без неї моє серце буде розбите. Але Джейн іще віддасть мені свою любов, атож, і шляхетно, й щедро.
Кров прилила йому до лиця, очі спалахнули вогнем, він скочив на ноги й простяг до мене руки. Та я ухилилася від його обіймів і одразу вийшла з кімнати. "Прощай!" — волало моє серце, коли я йшла від нього. А розпач доказав: "Прощай навіки!"
Я думала, що не засну тієї ночі, та тільки-но я лягла в ліжко, як мене здолав сон. Я полинула в дитинство: мені приснилось, що я лежу в червоній кімнаті у Ґейтсхеді, надворі глупа ніч, а моє серце стискає дивний страх. Той самий промінь світла, який колись так налякав мене, аж я зомліла, знову сковзнув угору стіною й завмер, тремтячи, посеред темної стелі. Я звела голову і подивилася туди. Стеля обернулась на хмари, високі й імлисті; світло стало примарне, як ото буває, коли місяць має от-от проглянути крізь туман. І я чекала, щоб він визирнув, чекала з дивною надією, так ніби мій вирок має бути написаний на його кружалі. І він з'явився, та ніколи місяць не випливає так із хмар: спершу чиясь рука розсунула темну заволоку, а потім у чистій блакиті засяяв не місяць, а біла людська постать, що схилила до землі своє осяйне чоло. Вона пильно дивилася на мене. Вона озвалась до моєї душі; голос був незмірно далекий і водночас такий близький — він шепнув мені в самісіньке серце:
— Тікай від спокуси, дочко!
— Втечу, матінко!
Отак відповіла я, пробудившись від цього сну, більше схожого на марення. Іще було темно, але липневі ночі короткі, невдовзі по півночі наспіє світанок. "Для того, що я маю зробити сьогодні, треба встати якомога раніше", — подумала я. І підвелася. Я була одягнена, бо скинула тільки черевики. Я знала, де в шухлядах комода лежить білизна та ще деякі дрібні речі. Шукаючи їх, я наткнулася на перлове намисто, яке містер Рочестер примусив мене взяти кілька днів тому. Його я залишила, воно було не моє, а тієї уявної нареченої, що розвіялась у небутті. Свої речі я зв'язала в клуночок; гаманець з двадцятьма шилінґами (всі мої гроші) я поклала до кишені, надягла солом'яний капелюшок, зашпилила шаль на грудях, взяла в руки клуночок та черевики й тихенько вийшла з кімнати.
— Прощавайте, моя добра місіс Фейрфакс! — прошепотіла я, обережно пробираючись повз її кімнату. — Прощай, моя люба Адель! — мовила я, кинувши погляд на двері дитячої кімнати. Я не могла зайти і обійняти її: мені треба було обманути найчуйніше вухо, — хто знає, може, воно зараз прислухається.
Я хотіла була пройти повз кімнату містера Рочестера, не спиняючись, та моє серце на мить завмерло коло її порога і змусило мене зупинитися. В цій кімнаті не спали: її мешканець неспокійно ходив туди й сюди та зітхав. Там для мене був би рай — тимчасовий рай, якби я вирішила його прийняти. Досить мені тільки ступити досередини й сказати: "Містере Рочестер, я любитиму вас і житиму з вами, поки й віку мого", — і мої уста припадуть до джерела блаженства. Я подумала про це. Мій добрий господар, що не може зараз заснути, нетерпляче дожидається ранку, та коли він пошле по мене, мене вже тут не буде. Він мене шукатиме, але даремно. Він відчує себе покинутим, своє кохання знехтуваним. Він страждатиме, може, впаде в розпач. Я подумала й про це. Моя рука простяглась до дверей, але я її опустила й покралася далі.
Сумно спускалась я сходами; я знала, що маю чинити, й робила все машинально. Я знайшла на кухні ключа від бічних дверей, а так само слоїк з олією й пір'їнку, змастила ключа й замок, випила води, взяла шматок хліба: може, доведеться йти далеко, а я вже й так ледве трималася на ногах. Я відчинила двері, вийшла й тихо зачинила їх за собою. Надворі вже світало. Ворота були замкнені, але хвіртка в них зачинялася тільки на засув. Через неї я й вийшла з двору, зачинивши її за собою. І ось Торнфілд уже позаду.