Стелять мені під ноги килими для Сина Людського44. І чекають, коли я проходитиму. Вона стоїть у жовтуватому сутінку зали, на її похилих плечах плед від холоду; я зупиняюсь і здивовано оглядаюся, а вона недбало вітається зі мною і рушає сходами нагору, скоса приснувши в мене пекуче трутним позирком.
Дешеве зім’яте зелене покривало на канапі. Вузька паризька кімнатина45. Щойно тут лежала перукарша. Я поцілував її панчоху й крайчик темно-іржавої запорошеної спідниці. Це інша. Вона. Вчора прийшов познайомитись зі мною Ґоґарті46. Власне, через "Улісса". Символ інтелектуальної свідомості. . . . Отже, Ірландія? А чоловік? Прогулюється коридором в пантофлях або грає сам з собою в шахи. Чому нас тут залишили? Щойно тут лежала перукарша, затиснувши мою голову між своїх горбистих колін. . . . Інтелектуальний символ моєї раси. Слухайте! Запався навислий морок. Слухайте!
— Хто зна, чи таку діяльність розуму або тіла можна назвати нездоровою… —
Вона говорить. Слабкий голос з-поза холодних зірок. Голос мудрості. Кажи далі! Скажи ще раз, хай я помудрішаю! Такого голосу я ніколи досі не чув.
Вона зміїно підсувається до мене на тій дешевій канапі. Мені несила ані ворухнутися, ані озватись. Звивисте наближення зоревродженої плоті. Перелюбство мудрості. Ні. Я піду. Піду.
— Джіме, любий!.. —
М’які пожадливі уста цілують мене у ліву пахву. Звивистий цілунок розбурхує міріади кровоносних судин. Вогонь опікає мені жили. Я зморщуюсь, мов охоплений полум’ям листок! Вогненне жало вистрілює з моєї правої пахви. Зоряна змія поцілувала мене: холодна змія ночі. Я загинув!
— Норо!..47 —
Ян Пітерс Свелінк48. Через дивне ім’я давнього голандського музики вся краса давніє й даленіє. Я чую його варіації для клавікордів на давній мотив: Молодість минає. У тьмяному тумані давніх звуків з’являється слабенький проблиск світла: ось-ось озветься голос душі. Молодість минає: оце вже кінець. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. І що тоді? Пиши про це, хай тобі чорт, пиши! Що ж бо інше здатний ти робити?
"Чому?"
"Тому що інакше я не змогла б тебе побачити"49.
Минуще — простір — віки — тьмище зір — і зникомі небеса — безрух — і ще глибший безрух — безрух зникнення — і її голос.
Non hunc sed Barabbam!50
Неготовність. Голі стіни. Студене денне світло. Довгий чорний рояль: труна для музики. На його краєчку жіночий капелюшок, оздоблений червоною квіткою, і парасолька, складена. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті — чорного кольору51.
Прилога52: Люби мене, люби й мою парасольку.
Примітки
1. Назва твору (зіталійщене написання імені Джеймс як Джакóмо і автентичне написання прізвища Джойс), а також вживання в тексті стосовно героя розмовного імені Джім та пестливого Джеймсі і звертання до Нори (ім’я дружини письменника) дозволяє з великою правдоподібністю робити висновок про неприховану його автобіографічність. Це при тому, що цілу низку ситуацій в цьому творі, жанрово близької до новели (стилістично дуже своєрідної, з незвичною поетикою для літератури початку ХХ сторіччя), домислено і "доуявлено" на догоду композиційній цілості, але безвідносно до біографічних реалій автора.
Події, тут описані, відносяться десь так до проміжку між серединою 1911 року та серединою 1914-го, хоч реальна Амалія, дочка багатого трієстського промисловця-єврея Леопольда Поппера, була ученицею Джойса в 1907-8 роках (коли він заробляв собі на прожиття викладанням англійської мови) і після 1909 року, за свідченням її родичів, з ним не зустрічалася.
Часом остаточного завершення цього твору відомий Джойсознавець Річард Елман (котрий уперше опублікував "Джакомо Джойса") вважає орієнтовно передосінь 1914 року. В усякому разі, у 1915 році Джойс, переїжджаючи з Трієста до Швейцарії, залишив поміж інших своїх паперів і автограф "Джакомо Джойса" братові Станіславу і пізніше ніколи вже до цього рукопису не повертався. (Тут і далі коментар перекладача).
2. Сведенборґ Еммануель (1688 — 1772) — шведський натураліст, теософ. Псевдо-Ареопаґіт (І стор.) — афінський єпископ Діонісій Ареопаґіт, що йому було приписано низку теологічних творів, написаних у V стор. Міґель де Молінос (1628-96) — іспанський містик і аскет, засновник квієтизму, релігійно-етичного вчення, в основі якого споглядальне ставлення до світу. Аббас Йоахім (1145 — 1202) — італійський теолог.
3. Яка культура! (італ.)
4. Верчеллі — місто на північному заході Італії.
5. У цих двох реченнях парафраз назви вірша Дж.Джойса "Квітка, дана моїй доньці" (1913) і повтор епітета "благенький", наявного в тексті цього вірша.
6. Обігрування терміну "середні віки" (стосовно історії) і "середній вік" (стосовно героя твору).
7. Буквально — "майдан трав" (йдеться про ринковий майдан у Падуї).
8. П’ять послуг за п’ять франків (італ.).
9. Цей абзац майже дослівно повторюється в 14 розділі роману "Улісс" (виданий 1922 р.).
10. "Агов!… Агов-гов!" — Ці вигуки нагадують перегукування Марцелла і Гамлета у сцені з привидом (Шекспір "Гамлет", дія І, сцена V).
11. Трохи змінені рядки з вірша англійського поета Вільяма Кавпера (1731 — 1800) "Джон Ґілпін".
12. Мій отче (італ.).
13. Звідки б це? (латин.) Моя дочка захоплюється своїм учителем англійської мови (італ.).
14. Іґнатій Лойола (1491? — 1556) — засновник ордену єзуїтів, автор твору "Духовні вправи" про систему виховання людської особистості в цілковитій покорі церковним вимогам. По допомогу до Лойоли звертається також герой "Улісса" Стівен, коли розмірковує про Шекспіра.
15. На вулиці Сан-Мікеле мешкала Амалія Поппер, одна з учениць Джойса, в яку він закохався.
16. Чи не ім’я Нори, своєї майбутньої дружини, повторював герой?
17. Це задокументований факт, коли така собі трієстянка Ада Мейсел справді наклала на себе руки в 1911 році.
18. Джаґернаут (точніше Джаґаннатха), дослівно "володар всесвіту", — одне з втілень Вішну-Кришни в давньоіндійській релігії. У найбільшому святі на честь Джаґернаута його статую вивозять на величезній 16-ті колісній колісниці, під яку часом кидаються в екстазі богомольці.
19. Та це ж свинство! (нім.).
20. У дещо перефразованому вигляді цей епізод — уже стосовно ранкового Парижу — повторено в 3 розділі "Улісса".