— Давай, давай! — тільки й чулося довкола.
Величезні вирви заповнювалися поволі. Не вистачало землі, щоб засипати їх, — під час вибуху вона десь розлетілася, розвіялася, і тепер доводилося носити з узбіччя. Це недалеко. Та спробуй ходити з важкою ношею через розбите, потрощене залізничне полотно! Всюди ями, стирчать погнуті, розірвані рейки й шпали. Сновигають, дещо роблячи, а частіше — нічого не роблячи, сотні невільників, яких зігнали з навколишніх таборів…
Володя й Куц, спотикаючись, несуть носилки з землею. Майже біля самої вирви на них налетів Нушке — вперіщив Володю бичем.
— А-а, це ти, кривавий собако! Проклятий лінивцю! Російська свиня!.. Тобі не пощастило обдурити мене! Я все знаю!
В’язні зупинилися.
— Я вас не обдурював, пане блокфюрер! — вигукнув Володя, зрозумівши, що хтось розтлумачив есесівцю значення слова "подлец".
— Заткнися! — І Нушке почав щосили лупцювати в’язня палицею. — Ось тобі на! Це — завдаток! А розплата буде в таборі!.. Я там поясню тобі, мерзотнику, різницю між вашими паршивими словами!.. Брудна свиня!
Володя відсахнувся. За вухом потекла кров. Держаки носилок вислизнули з рук. Суха земля з шурхотом розсипалася.
Червонопикий, розпарений на сонці Нушке загорлопанив ще дужче:
— Оце так ви працюєте! Ледарі! Недолюдки!
Нові удари посипалися на голови обох в’язнів. Довкола них почав збиратися натовп. Десь узявся стрункий моложавий генерал, — у вічі всім упали його червоні лампаси, — зупинився перед знавіснілим блокфюрером, запитав, не підвищуючи голосу:
— Що трапилося?
Нушке від несподіванки дурнувато закліпав віями, виструнчився. Видно, ніяк не сподівався побачити тут таке високе начальство. Почав щось пояснювати.
Не ждучи, чим закінчиться їхня розмова, хлопці схопили носилки й притьмом кинулися геть. Зупинилися аж на узбіччі, біля чималого гурту дівчат і хлопців з пришитими до рукавів позначками "Ost", тобто "Схід". Це були радянські люди.
— Чого він так розлютувався? — спитав Куц, який з усіх вивержених блокфюрером слів уторопав лише кілька лайок і прокльонів. — Який його гедзь укусив?
Володя смугастим рукавом витер на шиї кров і, відчуваючи в грудях якусь бридку нудотну млявість, тихо відповів:
— Йому хтось уже розтлумачив значення слова "подлец"…
— От як! Що ж тепер буде?
— Що буде? Можна здогадатися… Повернемося до табору — знущатиметься доти, доки не зажене на той світ! Або й відразу пристукне…
Йому стало зовсім погано. В голові гуло, ноги тремтіли, підламувалися, і він, щоб не впасти, важко опустився на сухий, всипаний дрібним щебенем насип.
— Що тобі? — кинувся до нього Куц.
— Минеться… Просто Душогуб на цей раз торохнув по черепку сильніше, от і замакітрилося, — прошепотів зблідлими губами Володя і несподівано знепритомнів.
Отямився від того, що хтось бризкав на обличчя водою.
Він розплющив очі і побачив дівчину, яка, схилившись над ним, підносила йому до рота бляшану пляшку. Здалеку, мов з туману, долітали її слова:
— Пий, пий! Зараз тобі стане легше…
— Ти хто? — спитав Володя.
— Я Таня, — спокійно відповіла дівчина.
— Таня?.. Отже, наша… землячка… А я Володя… Володимир…
— От ми й познайомилися, — сказала Таня і дістала з кишені сірої роби невеличкий шматочок хліба. — Ось на, з’їж! Ти дуже зголоднів. Та й дісталося тобі нівроку, я бачила…
Володя відкусив трохи, пожував. Смак хліба остаточно повернув його до тями. Він спробував підвестися, але Таня притримала за плече.
— Не поспішай… Спочатку з’їж!
Тільки тепер Володя зрозумів, що їсть хліб чужої, зовсім незнайомої дівчини, котра, мабуть, і сама голодна, бо аж світиться.
— Дякую. Більше не хочу.
— Їж! — суворо промовила дівчина, відсторонюючи його руку, а потім дістала хустину і промокнула за вухом кров.
Він пильно глянув на неї.
Невеличка, бліда, худенька, як і всі, хто опинився в фашистських таборах, вона не була красунею. З-під старенького вицвілого берета вибивалося біляве, коротко підстрижене волосся. Ніжна шия сиротливо, по-дитячому виглядала з широкого коміра недоладної, з чужого плеча роби, а в великих ясно-голубих очах зачаїлася туга.
Скільки їй — чотирнадцять, п’ятнадцять? Ще майже дитина, а горя, видно, бачила немало.
Володя знову спробував повернути їй окраєць, та вона не взяла.
— Ні, друже, залиш собі, а я вже якось обійдуся, — сказала твердо, з притиском і поволі, без поспіху пішла до своїх подруг, що мляво копирсалися лопатами в землі.
Тут здалеку долинув різкий окрик блокфюрера, і Володя зі своїм напарником поспішив узятися за носилки.
4
Щось трапилося.
Володя не відразу помітив несподівану зміну у настроях і поведінці багатьох сотень, а може, й тисяч людей, котрі працювали довкола. Густий неспокійний мурашник, що від ранку копошився на розбомбленій станції, якось поволі почав затихати, замовкати, аж поки настала загальна тривожна тиша.
І дивна річ: серед цієї тиші чулася тільки приглушена німецька мова. Не звертаючи ніякої уваги на те, що майже повсюдно припинилася робота, що чужоземні робітники-невільники дозволили собі нечувану розкіш спертися на лопати, на вила, на кайла і не працювати, а стояти або й зовсім посідати на купи землі чи на гарячі рейки, німці — майстри, солдати, хлопчаки з гітлерюгенду, жінки — позбиралися в більші чи менші гурти і про щось стиха розмовляли. Навіть охоронники-есесівці забули про свої обов’язки і, збившись у купу, теж стривожено про щось балакали.
Окремо стояв Нушке. Плечі опущені, обличчя бліде, в очах — розгубленість, переляк.
Ніхто не працював. Бранці не працювали також.
Такого ще не бувало!
В’язні обережно опустили на землю важко навантажені носилки, переглянулися. Куц повів очима довкола.
— Що це таке?
Володя не знав, що відповісти. Побачивши збоку, на купі щебеню, старого німця, наблизився до нього.
— Що трапилося, майстре?
Старий поволі підвів велику сиву голову. Його м’ясисті, поорані глибокими зморшками щоки змокріли від сліз. Володя з подивом дивився на нього, не вірячи сам собі, бо уперше бачив, як німець плаче.
Оглянувшись, старий тихо сказав:
— Сьогодні на фюрера вчинено замах… По радіо передали…
На якусь хвилину Володя занімів.
— Не може бути!