Ніщо не віщувало біди. Ситість притупила почуття небезпеки, і день, проведений вільно на лоні природи, здавалося, мав закінчитися так же щасливо, як і почався.
А біда ходила поряд.
Володя і Таня стояли в кущах, біля самого насипу, коли на станцію з заходу прибув ешелон. Одного погляду було досить, щоб тьохнули радісно їхні серця. Ешелон військовий і йде на Східний фронт! На платформах — накриті брезентом танки, зенітки, самохідні гармати "фердинанди". Обслуга — в трьох передніх вагонах, вартові — на задній площадці останнього вагона.
Швидко перекинулися поглядами.
— Їдемо?
— Їдемо.
А чому б і ні? Ешелонові зелена вулиця майже до самого фронту. В рюкзаку — морква, яка замінить не тільки їжу, а й воду. Два-три дні витримати можна!
Приблизно такі думки промайнули в головах Володі й Тані. І вони більше не вагалися. Вийшли з-за кущів і попростували на станцію.
Та коли ступили на крайній від лугу перон, виявилося, що до військового ешелону можна пройти лише підземним переходом. Шлях по коліях перекритий вантажними поїздами, пролазити попід якими було вкрай небезпечно: помітять.
— Що будемо робити? — запитав Володя. — Вперед?
Відступати не хотілося. Дуже вже спокусливою була можливість без пересадки добратися до фронту!
— Так, — погодилася Таня. — Я попереду, а ти страхуватимеш мене!
Вона ступила на неширокі сходи підземного переходу, спустилася вниз і завернула ліворуч. І тут — лицем до лиця — зіткнулася з фельджандармом, що стояв за рогом. На голові у нього каска, через шию мідний ланцюжок, що підтримує великого бляшаного орла поперед грудей, в руках автомат.
У Тані похололо серце: зупинить?
Але фельджандарм не зупинив. Ковзнув по ній байдужим поглядом, мабуть, прийнявши за підлітка, переступив з ноги на ногу і відвернувся.
Таня швидко обминула його, зробила кілька кроків і раптом почула позад себе два коротких, гострих слова:
— Гальт! Аусвайс!
Вона оглянулась через плече і похолола: фельджандарм перетнув шлях Володі…
3
У підземному переході, обличкованому білими кахлями, було безлюдно і напівтемно, бо освітлював його лише один ліхтар.
На роздуми у Володі не залишалося жодної секунди. Не мав він ні документів, ні навіть якого-небудь схожого на документ папірця, з допомогою якого можна було б якщо не відкараскатись від фельджандарма, то хоч би виграти час, щоб Таня зорієнтувалась в обстановці і поспішила на допомогу.
— Документи! — вдруге пролунав різкий вимогливий голос.
Володя засунув руку у внутрішню кишеню піджака — і перед носом ошелешеного фельджандарма блиснуло чорне дуло парабелума.
— Руки вгору!
Той покірно підвів руки на рівень плечей. Обличчя його видовжилося, очі округлилися і поволі почали наповнюватися жахом.
— Таню, забери в нього зброю! Та швидше!
В ту мить, коли автомат опинився в Таниних руках, з протилежного кінця переходу долинув сміх — там з’явилося двоє дівчаток. До них залишалося ще добрих півсотні метрів, і вони ледь мріли в сіро-жовтавій імлі. Однак становище з їх появою ускладнювалося.
— Куди ж нам подіти його? — спитав Володя. — Стріляти тут небезпечно — почують…
Ще сходячи вниз, Таня помітила в кутку, до якого Володя стояв спиною, напівпричинені залізні дверцята.
— Може, туди?
Це було невелике допоміжне приміщення для збереження мітел, совків, лопат, відер та іншого інструменту, потрібного для підтримання чистоти на вокзалі.
Вони швидко вштовхнули фельджандарма в ту тісну комірчину, причинили за собою двері. Коли дівчатка зі сміхом поцокотіли по цементних сходах нагору, Володя намацав на стіні вимикач і ввімкнув світло.
— Лягай! — наказав він німцеві, що посірів від страху. Це був високий, дебелий есесівець із тих тилових частин, що несли патрульну службу в "фатерланді" та в окупованих країнах, виловлюючи підпільників, партизанів та своїх дезертирів. Володя штовхнув його пістолетом під бік. — Варто було б тебе спровадити до праотців, але поки що живи! Прийде і на тебе погибель!.. А тепер — лягай ниць! Руки за спину!
Фельджандарм слухняно простягнувся на підлозі.
Володя зняв з нього пояс — зв’язав руки. Потім, відрізавши від автомата ремінь, скрутив і ноги.
— Ось так полежиш спокійненько, поки тебе знайдуть!
Німець щось буркнув.
— Він подає голос! Чого доброго, як ми підемо, здійме тут крик! — сказала Таня.
— А ми йому запечатаємо пельку, щоб мовчав! — І Володя з ганчірки, яку знайшов у відрі, зробив кляп і забив його есесівцю в рота. — Тепер і не писне!
— А як бути з автоматом — заберемо?
— Ні, його в кишеню не заховаєш. Хоч і шкода, та хай залишається… А ось тесак — потрібна річ! Заберемо! — І Володя, відчепивши від пояса у фельджандарма солдатський кинджал, засунув його собі за халяву чобота. — Здається, все… Ходімо!
Причинивши щільно двері й защіпнувши їх защіпкою, вони швидко попростували до виходу.
Надворі вже добре стемніло. Ніде не горів жоден ліхтар, і густа темрява оповила і поїзди, і місто, і далекі білі гори над тихою річкою Заале.
Але станція жила своїм життям. Десь брязкали буфери, лунали приглушено людські голоси, до голови військового ешелону, чмихаючи, задкував паровоз…
Поправивши за плечем рюкзак, Володя шепнув Тані:
— Не поспішай! Пропустимо поперед себе робітника-мастильника — і на поїзд!
Старий робітник-німець, щось буркочучи сам до себе, піднімав металевим прутом кришку букси, з великої банки наливав туди мастила і йшов далі.
Коли він розтанув у темряві, Володя допоміг Тані вилізти на платформу, де вимальовувались під брезентом контури якихось машин, а потім і сам видерся слідом за нею.
Прислухалися.
Ніде нікого.
Паровоз тим часом наблизився до голови ешелону. Заляскали буфери, гойднулися вагони. У втікачів радісно забилися серця — скоро поїдуть!
Вони забралися під брезент. Тут було темно, як у льосі. Навпомацки визначили, що перед ними дві вантажні машини. В кузові передньої — шанцевий інструмент: лопати, кайла, сокири; в задній — намети, тюки солдатських ковдр, білизна.
— Гм, нам, здається, ще й поталанило, — прошепотів Володя. — Спати буде м’яко… Лягай, Таню, а я діждуся, поки рушимо, а тоді й собі задрімаю. Їхатимемо з комфортом!
Витягши з кишені пістолет, щоб не муляв, і поклавши його біля себе, Таня намостила, замість подушки, сукняну ковдру, заслала її солдатською байковою сорочкою й лягла. Незабаром почулося її рівне дихання.