Як би там не було, справи твої, хлопче, як каже поліцай, кепські".
Думаючи так, Володя поволі брів вузьким темним проходом, спотикаючись на шпалах і на крупному щебені. "На втечу — годі й сподіватися! Старий — досвідчений жук: не відстає ні на крок і пістолетом штурляє прямо між лопатки, в хребет. Не встигнеш і оком змигнути, як пальне тобі в спину чи в карк — і каюк!"
Ешелон, що стояв по ліву руку, раптом рушив. Натужно заскреготів колесами паровоз, заляскали буфери… І ніхто, звичайно, на станції не почув, як у цю мить пролунав короткий тріскучий постріл.
Поліцай тихо охнув і засторцював головою донизу.
— Тікаймо, Володю! Швидше на поїзд! — почувся позаду голос Тані. — Кожна секунда дорога!
І першою стрибнула на підніжку вагона.
Але Володя схопив її за руку, потягнув до себе. Дівчина не втрималася — й опинилася в обіймах у юнака.
— Куди? Хіба не бачиш, що цей поїзд іде на захід? Та й не можемо ми залишати тут напризволяще труп поліцая, якщо хочемо тікати залізницею. Не встигнемо далеко від’їхати, як його знайдуть, — і на всіх станціях, по всіх поїздах почнуться обшуки, облави. Нас відразу схоплять…
Таня обережно вивільнилася з його несподіваних обіймів.
— Де ж ми його подінемо?
Володя на мить задумався. Мимо них повільно пропливали порожні вагони товарняка.
— Швидше! Допоможи мені! — скрикнув приглушено.
Він схопив поліцая попід плечі, Таня — за ноги, і вони разом швиргонули його у темний отвір дверей.
— Зачекай на мене тут! Я зараз! — і Володя стрибнув у вагон, де лежав труп поліцая.
Його не було кілька секунд. Потім він вистрибнув, причинив двері і підійшов до дівчини.
— Ну от, і з цим покінчено… Забрав пістолет і документи. Пістолет пригодиться, — і він поклав до кишені важкий парабелум, — а документи знищимо, щоб задати поліції загадку. Хай через два чи три дні, коли знайдуть труп, спробують опізнати його! Думаю, без документів це буде нелегко. При нинішній спеці він так розбухне, що й рідна мама не впізнає…
— Що ж ми? — спитала Таня. — Куди тепер?
— А нам одна дорога — на схід!.. І чим швидше, тим краще!.. Ось, здається, і наш поїзд рушає! — Поряд з ними заторохтіли колодки гальм, заляскали буфери. Попереду, десь у темряві, натужно зачмихав паровоз. — Чіпляймося!
Він допоміг дівчині вистрибнути на обніжок, а потім, ухопившись лівою рукою за металевий поручень, пружно відштовхнувся від землі й також опинився на вузенькій площадці.
Поїзд тим часом розвинув швидкість, прогримкотів на стрілках, проминув семафор, принишклий табір для "остарбайтерів" і, все частіше поцокуючи колесами на стиках рейок, помчав у темряву ночі…
Трохи відпочивши, Володя оглянувся й помітив, що вони на платформі, заставленій якимись чималими дерев’яними ящиками. "Непогано, — подумав з полегкістю. — Якраз те, що потрібно. Є де заховатися, і видно все довкола".
Пробравшись наперед, знайшли вільне місце. Тут не віяло, було досить затишно, щоб прилягти й поспати.
Та спати не хотілося, бо за день виспалися. До того ж давалася взнаки нервова напруга.
Вони сіли, обіперлися спинами на тверді кострубаті ящики і якийсь час їхали мовчки, все ще перебуваючи під впливом щойно пережитої пригоди.
Володя, мов наяву, і досі відчував між лопатками твердий доторк пістолета, а в серці — неприємний холодок. Добре, що Таня підстрахувала його і не розгубилася в небезпечній ситуації! Яка дівчина! Це ж уже вдруге за короткий час рятує його від загибелі! Така маленька, тендітна й ласкава, мов весняна кульбабка, — і така несподівано спритна й хоробра!
Він у темряві знайшов її руку і з почуттям потиснув.
— Дякую, люба… Ти ще раз виручила мене з біди… Поки й житиму — пам’ятатиму!
— Не будемо рахувати, хто скільки разів кого порятував. Це ж обов’язок кожного з нас. Хіба не так? — відповіла Таня.
— Безперечно, — погодився Володя.
— І не називай мене, будь ласка, любою… Ну яка я тобі люба? Ніну ти кохав — і вона для тебе була любою… Я не хотіла, — з легкою провиною в голосі промовила Таня і, якусь мить повагавшись, погладила його рукав. — Ти пробач, що я завдала тобі болю, нагадавши про неї… Я не хотіла цього… До речі, про Ніну ти так більше нічого і не дізнався? А раптом вона не загинула! Буває ж…
Володя заперечно похитав головою.
— Загинула… Я знаю напевне… Жердін казав. А він з висоти бачив, що вона не встигла вискочити з літака і згоріла разом з ним…
— Жердін? — здивувалася Таня. — Отже, він живий, і ти з ним зустрічався?
Природне запитання дівчини знову сколихнуло душу юнака, повернуло на три роки назад. Перед очима зринули знайомі лиця, постали картини пережитого — так яскраво, ніби все те було вчора…
Розділ четвертий
1
Настрій був такий — хоч кулю в лоба. Ніночка загинула, а ми з Жердіним, якого поранили в ногу, коли він спускався на парашуті, вже другий день плетемося в колоні полонених. Я сяк-так перев’язав йому рану, і він, опираючись на моє плече, шкандибає по розгаслій осінній дорозі. Майбутнє здається темним, безнадійним. Кажуть, женуть нас до Хорола, в табір. А там?..
В одному селі приєдналася ще одна колона. В колоні є підвода для поранених. Я примостив на ній Жердіна, котрий зовсім уже не міг іти, і сам не відставав від неї, тримаючись за полудрабок.
Жердін вдячно потиснув мою руку.
— Тікай, Володю! — шепнув запеченими губами. — Як тільки трапиться нагода — тікай!
— А ти? — я подивився в його чорні змучені очі. — Як же я тебе покину? Тікатимемо разом…
Справді, без мене, хоч я сам вибивався із сил, він не протягнув би й півдня. Його вже давно пристрілили б конвоїри, котрі без жалю добивали в дорозі хворих, поранених і тих, хто пристав.
Про нашу недавню неприязнь ми не згадували.
— Е-е, що про мене говорити… Ногу пече вогнем.
— Дійдемо — тебе покладуть у госпіталь, зроблять перев’язку… Вилікуєшся… А зараз як же я тебе кину?
В цю мить я помітив, як розплющив очі немолодий уже, зарослий чорною щетиною чоловік, що лежав на возі, і почав прислухатися до нашої розмови.
Наші погляди зустрілися.
— Куди ми їдемо, товаришу лейтенант? — спитав він. — Де ми?
— Як — де? В полоні…
— В полоні? У німців? — незнайомець був страшенно вражений, він спробував підвестися, щоб подивитися довкола, та, побачивши на узбіччі дороги цибатого німця-конвоїра, замовк.