— І пальцем не посміє торкнуть! — запевнив його Підгаєцький.
Вони знову замовкли, цього разу надовше. Бо обох вабив вогонь; їхні думки сходилися десь там, у глибині цієї розбурханої стихії, і напрочуд єдналися. Двоє людей завмерло один обіч другого на березі, однаково присівши навпочіпки й однаково похитуючись у ритмі, що його задавало вогнище. Старий скосив око на малого і раптом відчув те, чого сподівався. Уже жив частково в тому хлопчаку, переходив у нього і по-своєму перевтілювався.
І йому раптом здалося, що те, що мріяв безосновно, у певний спосіб усе-таки може здійснитися. Тобто перед ним ляже уявна дорога, і вже скоро він по ній піде. Знає навіть, куди приведе його: буде це заросла хмелем кімната із оленячими рогами на стіні і з ліжком, застеленим сліпучо-білими простирадлами. Він прийде туди; як з роботи, втомлений і вмиротворений. Все відбудеться так, як побачив уві сні...
Дивився на мале, закам'яніле хлопчаче личко, облите жовтавими відблисками, і раптом відчув, що воно й справді віддавна знайоме йому й дороге. Повільно перевів погляд на вогонь — перед ним ожило, проростаючи в небо, вогненне дерево. Не чув уже ні тріску, ні гуготіння, а тільки бачив палахкий стовбур, а на ньому розлоге, зі щирого золота гілля.
АНТИСТРОФА: "ОКАЗІЯ НЕ НА ЩОДЕНЬ" Діється в Києві 1984 року
1
Цієї історії могло б і не бути, коли б не захотілося мені піти в кіно. До початку сеансу лишалося півтори години, бо я приспів саме на той час, коли кінчили давати квитки, тобто на найближчий сеанс запізнився. Це трапилось у зимову суботу, кілька днів тому випав сніг, спершу він тримався зі стоїчною впертістю, але сьогодні вночі я прокинувся від того, що по блясі, якою оббив свій балкон сусід піді мною, почали льопати великі краплі. Спершу мені приснилися барабани, власне, люди, в яких замість голів були ці стародавні музичні інструменти,— люди ці, певне, накоїли щось неподобне, бо били самі себе по маківці. Потім я зрозумів, що це тарабанять по залізу краплі розталого снігу, і довго слухав ту загадкову азбуку Морзе.
Зранку затуманило. Я майже фізично відчув, як мряка натискає на будівлю, тисне, аж увігнулися вони всередину, на шибки, спресовує сніг, проїдаючи його, від чого недавно блискучо-біле укривало стало сіре і брудне — така погода була дарунком невеселим.
Височезна стеля моєї кімнати (дім старий) губилась у сутінку, і я почав міркувати, як згаяти вихідний: останнім часом вихідні стали для мене мукою. "Чи так би воно було,— подумав я, позіхаючи,— коли б біля мене дрімала затиш-ненька жіночка, а в хаті зранку вовтузилися б дітлахи". Такі думки навідували мене нечасто, хіба що в негоду,— я все-таки закоренілий старий парубок, і до сімейного раю мене тягне не вельми. Отож, кіно мало врятувати мене від нудьги, бо, відверто кажучи, я вже починав лінуватися спілкуватися і з друзями. Але ні, в цьому в мене була розроблена своя система: кого, скільки й коли відвідувати, щоб не обридати та й самому не нудитися.
Я ніколи не ходжу у великі кінотеатри на центральних вулицях, мене більше ваблять маленькі, так би мовити, заштатні, й клубні. Все там по-домашньому просто, крісла, як правило, незручні, білетером — пенсіонер чи пенсіонерка, екран абиякий, але чи розповіси про ту втіху, коли забиваєшся десь у куток і дивишся, дивишся на міражні видива — образи чиїхось життів та доль, на людей, у житті яких конче щось відбувається. Знаю, що в клубних кінотеатрах збирається публіка така ж, як і я,— ті, в кого нічого не відбувається, і мене від того починає колихати затишна втіха, я радію, що в залі немає жодної красуні — дівчата, які ходять сюди, як правило, найпростішого гатунку. Я щасливий і від того, що потрапляю між публіку, яка не захотіла сьогодні дивитися телевізор, і вже тим особливу,— всі ми покинули свої гнізда із застояним повітрям, щоб зійтися при-нагідпо в приміщенні із так само застояним повітрям, але спільному.
"Благословенні будьте, клубні кінотеатри",— кажу я, наслідуючи роблену патетику псевдоромантиків, а коли так, губи мої розповзаються у теплій усмішці, на серці стає добре й любо; хтозна, можливо, в такий спосіб я благословляю і власну ніякість!
На жаль, уранці клуби кінофільмів не крутять, не крутять їх і найзаштатніші кінотеатри, і я, щоб утекти від самого себе, змушений був у цей сіро-крепдешиновий день вибрати кінотеатр середнього гатунку, що, зрештою, вносило в мої звички певну дисгармонію, а всілякі оказії з людиною трапляються, за моїм твердим переконанням, тільки тоді, коли вона виривається з орбіти (можна сказати — з кола), в яку її запущено кружляти. Катастрофи відбуваються саме тому, резонно міркую я, що хтось вибивається із заданого ритму і творить ди-со-нанс...
Отож дисонанс був уже в тому, що я пішов у кінотеатр не такий заштатний, як хотілося. В такі кінотеатри більше ходить людей, значить, і ймовірність потрапити на заданий сеанс менша: я терпіти не можу черг і ніколи в них не вистоюю, уперто користуючись тільки тим, що дається просто.
Окрім того, мене затримав трамвай, який вирішив зупинитися і тим самим перекрив увесь маршрут,— тож я подався до кінотеатру пішака (біда моя ще в тому, що я, знамі-рившись, ніколи не звертаю з обраної дороги). Той кінотеатр мав космічну назву "Зірка", отож і повела мене в той день оця химерна і примхлива зоря. Відтак на обраний сеанс я не встиг, а що переді мною з'явилася можливість потрапити на наступний, то я учинив так, як це робить колесо, коли його запущено в рух, тобто купив квитка і дістав на безділля цілі півтори години, яких і вистачило, щоб ув'язатися в історію, що її я й збираюся тут оповісти.
2
Кінотеатр "Зірка" містився на вулиці, на якій сніг із тротуарів не прибрали, через що я змушений був місити липку, мокру кашу. Отож місив ногами ту кашу і тільки зараз усвідомив, що маю займатися такою гімнастикою цілі півтори години, і єдина розвага, якою тут можу скористатися,— зайти в овочевий магазин, де зможу купити капустину, і в гастроном, де можна купити якоїсь ковбаси чи рибної консерви. На вулиці була ще й тісна комірчина, де продавалося комісійне барахло, і хоч я був до барахла більш ніж байдужий, очевидно, доведеться завітати й туди, принаймні подивитися, які речі люди здають.