6
Вранці його розбудила невістка.
— Йду на роботу,— заклопотано сказала вона.— А ви не забудьте поїсти. Суп іна плиті вихолоне, поставите в холодильник, каша вже в холодильнику й тушене м'ясо. І нікуди з хати не ходіть, щоб не було, як того разу, коли вам стало погано на тому березі.
Говорила це поспішно й вуркітливо, хоч він сприйняв тільки половину сказаних слів.
— І не ходіть босі,— так само заклопотано сказала вона.— А то ще запалення легенів схопите, у ваших літах це небезпечна штука. Майка на вас чиста?
— Вчора ж переодягав,— буркнув Підгаєцький.
— Ви такий, що й за день можете замастити. А мені потім люди очі витикатимуть: ходите такий нечупарний!
В Підгаєцького ще крутилася від сну голова. Позіхнув не затуляючись і знову приплющився.
— Чого це ви так стогнали уві сні? — спитала невістка вже від порога.
— Щось, напевне, снилося,— неохоче сказав старий.— Не пам'ятаю...
— А я от свої сни можу до дрібки розказать. Але нема вже в мене часу. Ні до яких приятелів своїх не ходіть, а коли підете на берег, на траву не сідайте.
Вона вийшла, струснувши дверима, а він розплющив одне око й наслухав, чи не повернеться. Але її кроки вже гупотіли на дощатій веранді; ага, зупинилася і гомонить із сусідкою. Він ще не має рухатися, ще трохи зачекає; ага, вона вже спускається сходами. Ще й зараз не хотів рухатися, боявся, що невістка таки повернеться. Але навколо вже стояла тиша, і він подумав, що це зовсім дивовижна річ — співжиття з цією жінкою. Живуть вони, як родичі, а печеться вона за ним, як за чоловіком, стежить за кожним кроком, як мати за дитиною, і так само, як мати, немилосердно його вичитує. Робить лад у його домі і варить їсти, і тягнеться так уже цілий рік, бо її син, а його внук — у солдатах, аж геть від них далеко. Це він описував у листах про кольорове полярне сяйво, про довгі заполярні дні й ночі і про інші такі дива. Підгаєцький навіть тихцем заздрив йому, бо все його життя проминуло таки в Житомирі на маленькій службі рахівника. "Не це важливо, що я так і не побачив широкого світу,— подумав він, кидаючи у лице пригорщі води з умивальника,— головне, що я хотів його побачити". Задоволено замугикав: був у хаті сам. Тихе щастя відчував, як завжди, коли лишався наодинці, а сьогодні ще хотів здійснити один з ефемерних своїх планів. Сьогодні він утече з дому на цілий день. Невістка ще не довідалася про його дивну дружбу з тим хлопцем, бо коли довідається, їй настане кінець. Була немилосердно непоступлива і воліла, щоб він сидів цілий день у хаті. Щоб ні з ким не товаришував і ні з ким не знався. Підгаєцький засвистів, йому стало весело. Подумав про сніданок, але йому зробилося гидко від самої думки про їжу. Тоя^ розшукав молоток, уже поржавілий і з розхитаною ручкою, і обережно загорнув у газету. Тоді натяг шкарпетки і взув сандалети. Мав на собі сірий полотняний костюм і відчувавсь у ньому вільно.
Внизу, як завжди, незворушно стриміла у вікні сусідка, вона глязнула на Підгаєцького, і її погляд прикипів до газетного пакунка під його пахвою.
— Наказувала мені невістка, щоб я за вами наглядала,— мирно сказала сусідка.— Це вже кудись зібралися?
— На берег,— байдуже відказав Підгаєцький.
— А то якусь пляшку з собою несете? — прискіпливо випитувала сусідка.
— Таж пляшку,—покірливо сказав старий.—На березі завжди пити хочеться.
— Чи не з самогоночкою? — хихикнула сусідка, і її обличчя стало кругле.
Але на те він зважився не відповідати. Тільки глянув докірливо, і сусідка на той його погляд погасила усмішечку.
— Я раз тоже на пляж була вийшла,— сказала вона примирливо.— Скільки там людей! І повірте, води скрізь повно, а мало зі спраги не вмерла...
Знову закам'яніла і збайдужіла і вже не дивилася на Підгаєцького, а кудись поверх толевих дахів, де й справді текла річка., але біля якої навряд чи вона й була. Той берег — аж надто далека для неї .земля, а раз так, то чи й треба нею цікавитися?
Старий уже був за хвірткою, і на нього щедро полилося сонце; бур'яни навдокіл пахтіли так само натхненно, як співали їхні пожильці — цвіркуни; він невідь-чому згадав
Тібет і незвичайних його мешканців з їхніми копальнями, в яких працювали, як писав один із стародавніх істориків, мурашки завбільшки з наших собак. Ці мурашки роз'їдали землю й камінь і видобували залізо й золото, і за це їх годували овечим молоком. Він подумав, що про це, може, й не варто розповідати Вітькові, бо той йому все одно не повірить, зате розповість він йому про ту ж таки Орхонську долину.
Він уже бачив мерехтливу річкову гладінь і зелений шматок берега, на якому самотньо сидів хлопчак. Вряди-годи повертав голову й дивився туди, звідки мав прийти Підгаєцький, а побачивши його, навіть не здивувався, навіть відвернувся і вже надчікував його так, удаючи із себе байдужого. Тоді почав удавати із себе байдужого й Підгаєцький і йшов до нього, нітрохи не кваплячись,— йому стало погідно й гарно на душі.
— Ну що,— сказав, зупиняючись біля хлопця,— не передумав іти?
— Чого б це я мав передумати?—відказав Вітько.— Я вчора, правда, здорово бебехнувся на тому велосипеді, але то пусте.
Вони подивилися на рибалку, який стояв по коліна у воді.
— Ловиться риба? — спитав Підгаєцький.
— Та не дуже. Я вже тут з півгодини сиджу, а він тільки дві плотвички спіймав.
— Не вміє ловити,— сказав іронічно Підгаєцький.
— Звісно, не вміє,— зверхньо засміявся Вітько.— Йому б у нас з вами повчитися...
Трохи нижче, де сходилися в одно дві річки, стояла при-бирачка берега Кларка, і її численне сімейство витягало з води автомобільні шини, занесені сюди течією. Викочували ті шини на пісок, Кларка командувала високим, надтріснутим голосом.
— Чого це вони ті шини вибирають? — спитав Підгаєцький.
— Порядок наводять,— відповів Вітько і встав.
Вони пішли вздовж берега туди, де був місток на той бік. Кларчині хлопці складали шини одна на одну, і вже громадилася там їх купа.
— То як твій батько, чи скоро ожениться? — спитав Підгаєцький.
— Хто його зна!
— Подобається тобі його нова жінка?
— Не знаю,— смикнув плечима Вітько.— Вона на мене й не дивиться.
Вони йшли через місток, і дошки під їхніми ногами гримотіли. Посередині стояли з вудками рибалки, а один спустив з перил хватку.