Він простував вузенькою стежиною, яка в'юнилася берегом річки, з таким відчуттям, ніби він був сам у цілому світі, ніби більше жодна людська душа не рухалася поверхнею планети.
Це було правильно, відчував він, принаймні з одного погляду. Більш ніж вірогідно, він був єдиною людиною, котра знала, що свідомі машини хотіли, щоб він знав.
Вони хотіли, щоб він знав — і тільки він один знав, цього він був певен. Вони хотіли, щоб він знав, як сказала друкарська машинка, бо він був пересічною людиною.
Чому він?
Чому пересічна людина?
На це запитання була відповідь, і він був певен цього — дуже проста відповідь.
Білка пробігла по стовбуру дуба й повисла головою вниз, зачепившись своїми крихітними кігтиками за кору й сварячись.
Насунувши капелюха майже на очі й застромивши руки глибоко в кишені, Крейн ішов неквапливо, шарудячи по недавно опалому листі.
Навіщо їм треба, щоб хтось знав?
Хіба не було б вірогідніше, що вони не захочуть, аби хто-небудь знав, щоб ховатися, поки не настане час діяти, щоб скористатись елементом несподіваності при придушенні будь-якого можливого опору?
Опір!
Ось де відповідь!
Вони захочуть дізнатись, якого опору можна сподіватися.
А як можна дізнатися, на який опір наштовхнешся в чужій цивілізації?
Ну що ж, сказав собі Крейн, перевіряючи зворотну реакцію. Промацуючи слабкі місця чужоземця і спостерігаючи за його діями. Роблячи висновок про реакцію того, кого перевіряють, шляхом свідомого спостереження.
Отже, вони перевірили мене, думав він. Мене, пересічну людину.
Вони дали мені це зрозуміти й тепер спостерігають, що я роблю.
Як можна б учинити в такому випадку?
Звернутись у поліцію і заявити: "Я маю докази того, що машини з космічного простору прибули на Землю і визволяють наші машини".
А поліція — що б вони зробили?
Перевірили, чи не вживав алкоголю, покликали б медика, щоб подивитись, чи при здоровому ти глузді, зв'язалися з ФБР, щоб дізнатися, чи не розшукують тебе деінде, і напевне допитали б суворо у зв'язку з останнім убивством. Потім засадили за грати, поки не вигадають іще чогось.
Піти до губернатора штату, а той, бувши політиком і до того ж дуже слизьким, ввічливо осадив би тебе.
Податись у Вашінгтон і тижнями чекати зустрічі з ким-небудь. А після такої зустрічі твоє ім'я потрапить у ФБР як підозріле і таке, що вимагає періодичної перевірки. А якщо про це довідався конгрес і вони не були надто зайняті у цей момент, то вони найпевніше займуться розслідуванням тебе самого.
Податись в університет штату й поговорити з ученими. Чи спробувати з ними поговорити. Можна бути певними того, що вони примусили б тебе зрозуміти, що ти лізеш не в свої справи й до того ж напролом.
Піти в газету, надто якщо ти сам газетяр, і написати...
На думку про це Крейн затремтів.
Він міг собі уявити, що станеться.
Люди раціоналізували. Вони раціоналізували, щоб звести складне до простого, невідоме до зрозумілого, чуже до загальновідомого. Воші раціоналізували, щоб врятувати свою поміркованість — аби перетворити подумки неприйнятну концепцію у щось, з чим вони могли жити.
Річ у шафці була жартом. Маккей сказав про швейну машину: "Побався собі з цим". А в Гарварді будуть десятки теорій, які пояснюватимуть зникнення електронного мозку, і вчені люди сушитимуть собі голови над тим, чому вони ніколи не замислювалися над цими теоріями раніше. А чоловік, який бачив швейну машину? "Очевидно, — подумав Крейн, — він уже переконав себе в тому, що він був непросипущий п'яничка".
Коли він вернувся додому, вже споночіло. Вечірня газета білою ляпкою валялася на ґанку, куди її кинув листоноша. Він підняв її і, перш ніж увійти в дім, постояв у тіні ґанку, вдивляючись у вулицю.
Давня і знайома, вона була точнісінько такою ж, як і в роки його дитинства, любим серцю місцем з лінією вуличних ліхтарів, що бігла вдалину, і високою та солідною смугою з прадавніх в'язів. Цим вечором вулицею повз запах диму від спаленого листя, і цей запах, як і вулиця, давній і знайомий, був відчутним символом перших спогадів.
Саме такі символи, думав він, складали людяність і все те, що робило людське життя вартісним, — в'язи й дим від багаття, вуличні ліхтарі, що кидали відблиски на тротуар, і сяйво від освітлених вікон, які невиразно виднілися за деревами.
Через кущі, які оточували ґанок, пробігла кицька, а на другому боці вулиці завив собака.
Вуличні ліхтарі, думав він, охоплені ловецьким азартом кицьки, собаки, що виють... усе це є образ, образ людського життя на планеті Земля.
Він відімкнув двері й зайшов у дім.
Друкарська машинка так само стояла на столі. Відрізок труби так само лежав на раковині. Кухня була тим самим давнім, затишним місцем, вільним від якоїсь зовнішньої загрози чужого життя, яке лізло в земні справи.
Він пожбурив газету на стіл і на мить схилився над нею, читаючи заголовки.
Його увагу привернув жирний шрифт нагорі другої колонки. Заголовок: ХТО КОГО ДУРИТЬ?
"Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ). Хтось пожартував з Гарвардським університетом, органами преси країни і редакторами всіх постійних газет.
Повідомлення проскочило по каналах новин сьогодні вранці, як інформація про зникнення електронного мозку Гарварду.
Повідомлення виявилося голослівним. Мозок перебуває в Гарварді. Він нікуди не зникав. Ніхто не знає, якім чином це повідомлення потрапило в різні агентства преси, але всі вони передали його приблизно в один і той самий час.
Усі зацікавлені сторони почали розслідування і сподіваються, що пояснення..."
Крейн випростався.
Ілюзія чи прикриття?
— Ілюзія, — сказав він уголос.
Машинка дзвякнула в тиші кухні.
"Не ілюзія, Джо", — написала вона.
Він ухопився за край столу і повільно опустився крісло.
Щось пробігло по підлозі вітальні, і, коли воно перетнуло смужку світла, яке пробивалося з дверей у кухню, Крейн устиг його помітити краєчком ока.
Машинка застрекотала.
"Джо!"
— Що? — запитав він.
"В кущах біля ґанку була не кицька".
Він звівся на ноги, пішов у вітальню і зняв телефонну трубку. Гудка не було. Він потряс важельці. Гудка так і не було.
Він поклав трубку на місце.
Лінію перерізали. В домі була принаймні одна з них. І, мабуть, одна була зовні.