— Вибух станеться о дванадцятій дня.
Прибульці на те поблажливо посміхались. Хтось зробив спробу залицятись. Хтось порадив поспішити з залицяннями до вибуху, бо по тому, мовляв, уже буде пізно. То були кволі дотепи, гра. Не грою були пляшки, які кожен виносив з магазину і в яких було щось таке, що допомагало забутись, не думати над тим, що мало статись завтра.
На нараду скликали о двадцять другій. Голова Державної комісії повідомив, де хто перебуватиме під час експерименту. Зорін виявився в числі тих, хто мав знаходитись на основному командному пункті. Отже, його долю було вирішено. Насамкінець зібранню було повідомлено час "Ч". Вибух мав статися о дванадцятій. голова Комісії з подивом завважив пожвавлення в кімнаті засідань після оголошення ним часу. Та помітивши, що більшість з’явилась на нараду під градусом, заспокоївся.
Зорін, проходячи повз Голову Державної комісії, уловив давно забутий приємний запах. Такими парфумами пахло від високих посадових осіб п’ятдесятих років, котрі мешкали в будинках, що їх опалював його батько. Парфуми називались "Красная Москва", а ті, хто ними користувався, курили дорогі папіроси "Казбек". Цей приємний коктейль пахощів він — підліток не раз вдихав на сходових майданчиках тих будинків, допомагаючи матері підмітати. Тепер від генерала без імені і прізвища війнуло "Красной Москвой", дорогими цигарками і портупеєю, хоча цієї останньої і не було на ньому. А він — Зорін відчув себе обслугою при цьому чоловікові.
…Вони з колегами допили другу пляшку "Перцівки", доїли оселедець. Раніше за такої ситуації хтось опускав у банку електрокип’ятильник, запарював каву і вони сідали за преферанс. Але цього вечора на лицях угадувалась погано прихована тривога. Всім — рядовому інженерові чи йому, докторові наук, не бракувало ні знань, ні освіти, аби усвідомлювати наслідки експерименту для мешканців нинішнього і майбутнього Єнакієвого. Вони уникали дивитись один одному в очі. Зрештою розійшлись, і Зорін зостався один.
Раптом йому захотілося подзвонити додому, у Дніпропетровськ.
Трубку зняла менша донька — чотирирічна Марина.
— А ти чого не спиш о такій пізній порі!? — запитав він.
— Як чого!? Я чекала твого дзвінка.
— А ти що, всі десять днів очікувала?!
— Ні. Тільки сьогодні. Приїзди. Я за тобою дуже скучила, — і запитала — Що ти там робиш?
— Нічого, — відказав Зорін.
— Якщо нічого, то приїзди…
Трубку перебрала дружина — Валентина.
— Затялась на своєму, що сьогодні мусить потелефонувати тато, — казала вона. — Ми з Ольгою не могли її вкласти в ліжко. У вас з нею що, гіпнотичний зв’язок якийсь?
На запитання дружини, як справи, Зорін почав вигадувати про міфічні шахтні дослідження. Він знав, що телефон прослуховується, а розмови записуються на плівку. Пообіцяв, що найближчим часом, напевне, приїде. Поклавши трубку, подумав, що сам він такої певності не мав. А ще він подумав, що коли все обійдеться, то додому в Дніпропетровськ він прибуде вже іншою людиною. Зрештою, як і кожен з його теперішніх товаришів.
На шосту ранку до готелю підкотило десять "Волг". Посадка учасників експерименту тривала лічені секунди.
Їхали із швидкістю більше ста кілометрів на годину. За містом на обочині і в радіусі двох кілометрів від епіцентру майбутнього підземного вибуху метушились люди, яких було піднято по тривозі цивільної оборони ще о четвертій ранку. Диміли польові кухні. Біля спорожнілих будинків шахтарських селищ стояли озброєні солдати — для охорони. Тільки одного цивільного побачив Зорін на якомусь із подвір’їв — старого, що, обіпершись на ціпок, байдуже спостерігав за тим, що коїлося. Біля його ніг лежав рудий собачка. Щось замлоїло всередині в Зоріна. Старий чоловік нагадав йому дитинство, дідуся з Мишуриного Рогу.
Командний пункт розташувався неподалік від шахти "Юнком" і являв собою ділянку близько двохсот метрів у діаметрі, загороджену двома рядами колючого дроту, по периметру якого також роззосередились автоматники.
Всередині стояло п’ять однакових закритих вантажівок, два вагончики — пункти харчування, стовп, на якому було встановлено динамік, і довгий стіл, за яким розсілися ті, хто приїхав на "Волгах".
Зорін нарахував сорок п'ять осіб, поміж яких учених і представників Міністерства вугільної промисловості було тільки двадцятеро, решта — незнайомі. "Це ті, заради яких і вигадали "Кліваж", — подумав він про них. — Напевне, біологи, медики, радіологи…"
Голова Державної комісії тим часом показав рукою в напрямі, де була проекція на поверхню епіцентру майбутнього підземного вибуху. Вона знаходилася на відстані чотирьохсот метрів від КП. Він показав на криті автомашини і сказав, що вони прибули з Москви і що в одній з них знаходиться "виріб" у вигляді макета. Потім їм показали сам "виріб", який являв собою два циліндри діаметром близько шістдесяти сантиметрів і завдовжки до трьох метрів кожен. Заступник голови Комісії Докукін, сусідами якого були Зорін з Абрамовим, пожартував:
— Це не муляж, а справжній заряд. Муляж помилково відправили під землю і він зблокований з зарядом.
То був поганий жарт — у Зоріна від нього холодок майнув по спині, але, як не дивно, він розрядив напруженість. Дехто навіть хихотнув.
Між тим наближався час "Ч". Попри коротку розрядку, стало наростати почуття тривоги; надто коли роздали накидки і респіратори. Зорін завважив, що руки декого з тих, хто одягав респіратори, тремтіли. Коли ж металевий голос з динаміка оголосив готовність десять хвилин, люди завмерли. Очі кожного прикипіли до поверхні, під якою ось-ось мав вибухнути ядерний заряд.
Зорін відчув, як у нього входить страх. Досі була тільки тривога і відчуття причетності до чогось поганого, а тепер з’явився ще й страх, як колись у вуличних бійках чи на ринзі, коли він бачив перед собою сильнішого супротивника. Тоді він викликав у пам’яті образ батька Микити Архиповича, котрий служив у розвідроті, а закінчив війну в Берліні. Поміж батькових нагород була й медаль "За відвагу". Згадка про цю нагороду стала для Андрія магічним знаком. Він сповнювався затятості й волі до перемоги, бо вважав, що і в ньому є частка батькової сміливості — її слід тільки витягти з глухого закутка душі. Та цього разу перед внутрішнім зором його не з'являвся ні образ батька, а ні блиск медалі. Вся причина була в тому, що він не знав, хто ж ворог.