Зорін тоді жахнувся. Для нього слова Мурадинова звучали як фантастика, але фантастика, до якої і він відчував причетність. Ця зустріч трапилася незадовго до Чорнобиля.
— Боже, який нещасний випадок! — вигукнув тоді він.
— Нещасний, — погодився сусід, — але не випадок.
— Як це розуміти?
— То був спланований вибух.
— Спланувати такий вибух можна, але щоб його виконати, потрібні камікадзе.
— Вони не камікадзе. Вибух стався в неділю, коли на комбінаті нікого не було. Ну, з начальства… Всі вони поїхали тоді за місто, на відпочинок, а сам директор — до Москви. До речі, перед тим зникли кудись співробітники Московського філіалу біофізики — лікарі-радіологи. Той філіал було засновано на комбінаті десь на початку п’ятдесят сьомого. Завданням контингенту було стежити за зміною в здоров’ї працівників комбінату.
— Послухайте, та це ж можуть бути тільки здогадки… — зауважив Зорін.
Чоловік відповідати не поспішав.
— Здогади, кажете… А як вам таке: мій товариш, котрий працював безпосередньо на сховищі, завважив, що всередині банок відбувається якийсь інтенсивний процес. Але начальник лабораторії на його донесення відмахнувся, мовляв, тему закрито.
— Це могло бути звичайне недбальство.
— На суперсекретному об’єкті? Ну, а чого ж тоді в день вибуху все населення містечка опинилося на стадіоні, тобто під відкритим небом? До речі, доти футбольні матчі влада не влаштовувала.
— Збіг обставин. Як кажуть, закон підлості.
— А те, що чотири села із двохсот сімнадцяти населених пунктів, чи найбільш уражені, й досі не відселено — також збіг обставин? Те, що в ті села, вже багато років після аварії, навідуються лікарі (принаймні так вони себе називають) з Москви, обстежують людей, щось записують, але не лікують і нічого не кажуть — також збіг обставин? Ні. Закон підлості. Той закон, за яким живе наше суспільство… — Мурадинов ще раз блимнув на годинник на стіні.— Зараз прибуде мій поїзд. На жаль, не про всі збіги обставин я вам оповів. Скажу тільки на— останок, що в тих піддослідних населених пунктах не живуть етнічні слав'яни. Це Муслюмове, Бродокалмак, ну, і так далі.— Він підвівся, взяв здоровою рукою авоську. — Мені пора. Бувайте здорові.
Мурадинов, поза всяким сумнівом, був людиною освіченою — вчителем чи інженером: це вгадувалося в манері точно передавати думку. А його слова "Бувайте здорові" прозвучали для Зоріна як "того ж і вам бажаю".
Після ночі на тому вокзалі він, котрий вважав себе складовою людності, що мала ймення "радянський народ", раптом збагнув, що ймення те — фальшивка, ширма, за якою лукаво ховали етноси.
Тепер, у передсвітанні, Зорін чітко усвідомив, що він — такий самий Мурадинов, але український.
"Господи, — подумав він, — нехай покара зупиниться на мені, якою б вона не була! Убережи дочок моїх, убережи онуків моїх майбутніх від розплати за мій гріх!"
Ще не розвиднилось, але вже відчувалося наближення ранку — в кімнату заповзала передсвітанкова прохолода. Ворухнулась Ольга, тоді підвелась і підійшла до нього.
— Все нормально, доню, — сказав він. — Лягай, спи.
— Я увімкну світло, подивлюся.
Спалахнула під стелею люстра. Ольга довго видивлялась, помацувала щоку.
— Набрякло… — сказала. — Болить?
— Задубіло. Начебто не моє. Але терпимо.
3
Відділ, що його очолював Зорін, працював як добре відлагоджений механізм. Виконувалися науково-дослідні теми, укладалися нові угоди з підприємствами на прогноз викидів порід в шахтах; водночас писалися і публікувалися нові статті, готувалися до захисту кандидатські й докторські дисертації його учнів. Власне, відділ жив тим самим життям, що й за Абрамова.
"Чи таким він буде й після мене?"— подумав Зорін.
Йому спало на думку, що досі чиясь невидима рука — добра рука була над ним. Попри клопіт, екстремальні ситуації, в яких він часом опинявся, йому таланило. Він зрештою досягав того, чого прагнув.
"Місце сили?"— майнуло в голові.
Інститут геотехнічної механіки було зведено на тій самій горі, що й оселю Яворницького, палац Потьомкіна, будинки, з яких вийшли ті, хто ще не так давно правив світом. Всього якийсь кілометр відділяв його від того окультного місця. Зорін був одним із тих, кому сприяло "місце сили". Досі сприяло…
Зайшов Колесников.
— Андрію Микитовичу… — заговорив з порогу. Але побачивши, що двотумбовий стіл господаря завалений теками, паперами, затнувся на мить. — Що це у вас?!
— Та вирішив навести лад в шухлядах, — відказав Зорін. — Вже й не пригадую, де що лежить.
— А-а, — сказав Колесников. — Щойно телефонували з Донецька. Вимагають звіт про завершення етапу. Треба їхати…
— А сам звіт готовий?
— Та ви ж учора його підписали, — здивувався Колесников.
— Ти ба! З тим шматком плоті мені, либонь, відрізали й пам'ять, — мовив з усміхом Зорін. — Виписуй відрядження та їдь.
Колесников затримав погляд на пластирі під правим оком Зоріна, повагався мить — мабуть, хотів про щось запитати, та зрештою сказав:
— Гаразд, — і вийшов.
"Болячка ця, друже мій Володю, називається базіліома, — подумав Зорін, дивлячись йому вслід. — А простіше — рак шкіри. Аналізи не брешуть. Ось чому мені забаглося впорядковувати шухляди. Мушу зрештою підготуватись…"
На мить Зоріну здалося, що його тут двоє. Один — гірник — здоровий і дужий, другий — медик — безнадійно хворий. Останні роки він справді жив немов би в двох вимірах, які ніяк між собою не дотикалися. Гірницька діяльність була будинком з дорогим фасадом, на якому красувалося число "337"; він сам його спорудив. Але творчий потенціал продовжував вимагати своєї реалізації і він почав зводити інший будинок. І так тим захопився, що й не отямився, як вивів стіни. За помічників йому були обидві доньки.
Тим часом Зорін кидав у кошик чернетки статей, старі кошториси, листи багаторічної давності, що надходили із всіляких організацій. Полетів би туди й конверт від професора Коральника, та уже в останню мить він ковзнув поглядом по зворотній адресі. "Це те, що має залишитись…" — подумав, а вголос сказав з іронією:
— Епістолярна спадщина.
Професор стоматології Коральник[37] Московського медичного інституту зустрів Зоріна ввічливо, але відчужено.