В готелі "Мінськ" ключа від номера Зоріну не видали.
"Дострибався…"— майнуло в голові.
Жінка, що сиділа в кріслі директора готелю, зміряла його крижаним поглядом, мовляв, не можу сказати нічого втішного. Та щойно він назвався, як на її рум'яному обличчі сталася метаморфоза. Вона вийшла з-за столу, потисла рука, привітала з відкриттям.
— Це велика честь для нашого готелю! — казала директорка. — Ось ключ від вашого нового номера. Сподіваюсь, вам буде в ньому затишно.
"Бреше, а приємно, — подумав Зорін. — Чхати їй на всі відкриття світу".
Номер виявився двокімнатним і коштував недешево. В двох кімнатах, де було все, що треба для сімейного життя: телевізор, холодильник, шафа з набором посуду, Зоріна зацікавило тільки радіо. Був час вечірніх новин.
Він почув знайомий голос радіожурналіста "Маяка", потім свій. Смислу сказаних ним і журналістом слів не вловлював, а тільки знав, що повідомляють світові про нове відкриття. Наступного дня інформація про це з’явиться в усіх центральних газетах, згодом буде знято й показано по телебаченню документальний фільм, але смак першого ковтка слави він звідав насамоті в готельному номері, стомлений від емоційних спалахів та очікування гіршого. В нього з’явилося відчуття, ніби він щойно вийшов з глибокого крутого тунелю, що ним сходив довгих двадцять років, та скинув важкий рюкзак. А ще він подумав, що з цього моменту для нього вже не будуть відігравати великої ролі в житті викидайли різного рівня.
"Не треба музики і квітів…" — іронічно посміхався Зорін, сходячи з московського поїзда в рідному місті.
Його, й справді, ніхто не зустрів. Та вдома на нього очікував букет троянд, а під ним — листівка з
привітанням дружини й дочок з відбитками губної помади. Він прочитав на тій листівці також і те, чого там не було написано: "Може хоч тепер ти частіше буватимеш з нами".
А ще він уловив запах борщу з кухні, свіжого, звареного вранці, спеціально до його приїзду.
ЧАСТИНА ДРУГА
Аргумент на користь…
1
Легковик директора шахти, проминувши самарські плавні, крізь які пролягала траса "Харків—Сімферополь", вискочив на згірок і вже нісся вздовж смуги дерев. Займався ранок останнього дня червня; дорога ще не перетворилася на суцільний потік автомашин, і водій витискав швидкість до ста двадцяти кілометрів за годину.
— …А він вам пояснив, чому? — озвався Колесников, котрий сидів поруч з водієм.
— Ну, сказав по телефону, що хоче показати нове кріплення.
— Та він уже ж показував.
— То був просто сталевий профіль. А тепер ним уже кріпиться штрек.
— Он воно що… — Колесников покосився на водія, додав — Ризиковано.
"Авжеж…"— подумав Зорін.
— Втім, для науки корисно, — знову озвався Колесников. — Негативний результат — також результат.
— Мабуть що… — погодився Зорін, а сам міркував — "Тільки не тепер, коли стагнують геть усі виробництва".
Юрій Михайлович Халимендик,[30] директор шахти "Західно-донбаська", у якого Зорін був науковим керівником докторської дисертації, втім, запросив їх не тільки аби показати зразок кріплення, що він почав застосовувати. Наміри були серйозніші. Демонстрація кріплення мала покласти край багаторічній полеміці; звісно, на користь Халимендика.
Чи не найбільших втрат зазнавали шахти від того, що доводилося перекріплювати гірничі виробки. Надто на глибоких горизонтах, де товстелезні сталеві профілі крутило немов дріт. Боротися з цим лихом було неможливо. Для Зоріна, котрий вісім років пропрацював ученим секретарем секції гірничого тиску при Мінвуглепромі СРСР, це була аксіома.
Показував Зорін Халимендику і свої власні заміри зсувів порід на багатьох шахтах, аж до глибин 1000–1200 м. Руйнувалися навіть виробки, що їх підтримували товстелезні залізобетонні блоки.
"Такій силі, справді, протидіяти неможливо, — погоджувався Халимендик. — Та й не потрібно. Її просто слід розкласти на складові. І вже з ними боротись". Він наводив якісь розрахунки, але ні на Зоріна, ні на вчених відділу вони враження не справляли. Директорові-вченому закидали навіть незнання природи гірничого тиску.
В очах Зоріна заряботіло. Одразу за придорожніми деревами розкинулося соняшникове поле. Міріади маленьких сонць зливалися в суцільне море жовтизни. На мить у пам’яті постала хата під очеретом і головки соняхів уздовж паркану… Хоч недовго йому судилося мешкати в Мишуриному Розі, але то було місце першого ковтка повітря, першого крику і перших откровень.
"Жив колись старий козак війська запорозького Мишура, — згадав Зорін оповідь діда Архипа. — Бачиш, як круто — рогом Дніпро повертає? Ото ж Мишура й збудував на тому місці причал і переправу. Тому й місцину нарекли Мишуриним Рогом".
Залишилося позаду соняшникове поле, а з ним і згадка про дитинство, але йому на мить здалося, що між тодішнім хлопчиком Андрійком і ним теперішнім виник місток. Власне, місток існував завжди, але він на якийсь час забув про нього. І ось через багато-багато років згадав. Назва йому — допитливість. Мабуть, колись Абрамов розпізнав у ньому цю рису, і він, Зорін, тепер також гуртував довкола себе людей з такою ж ознакою. Допитливість у поєднанні з дослідницьким рефлексом і є те, що називають талантом ученого. Якою б не була людина за вдачею і як би не помилялась, але якщо вона не розгубила отих дитячих рис, то рано чи пізно визнавала свою помилку. А визнати помилку — це висповідатись.
Очікував Зорін визнання помилки і від Халимендика, але той добирав усе нових і нових доказів. Ними ставали вже не математичні розрахунки можливостей нового кріплення, не логіка, а факт. У нього на шахті діяла група спеціалістів, яка не тільки спостерігала за проявими гірничого тиску та робила відповідні заміри, а й розробляла заходи протидії. Один з тієї групи вже захистив кандидатську дисертацію, ще один був на підході до захисту. По суті, це було мисляче ядро шахтного колективу, яке тісно співпрацювало з ІГТМом, їх можна було побачити в фондах інституту, на всіляких тематичних нарадах; вони часто приїздили на консультації до Зоріна та Колесникова. Проте їхні розробки не завжди узгоджувалися з усталеними науковими поняттями. В них була якась своя істина, підкріплена своїми ж фактами.