"Знаєш, я тобі по-доброму позаздрив, — звірився тоді Докукін. — Ти так красиво підніс свою розробку… А в мене вийшло якось блякло".
"У вас теж ловко вийшло, — втішив Докукіна Забігайло — третій партнер з преферансу. — Просто Андрій своє виспівав, а ви доповіли".
"Мабуть що", — погодився Докукін.
А Зорін, згадавши, як несподівано тоді злетіло з вуст Потураєва, що виступатиме він, подумав, що то була чиста випадковість. Він міг би й не виступати.
…Вечеряли в ресторані.
Пєтухов, розливаючи горілку в чарки, зауважив з усміхом:
— Кажуть, від радіації допомагає…
Щось перевернулося в душі Зоріна після іронічного зауваження колеги. На мить він відчув себе пішоходом, що йшов шляхом від Єнакієвого до Чорнобиля. Той шлях пролягав в іншому вимірі, мав колір страждань, жаху і крові, а Зорін був одним з великого людського потоку. Та якщо інші не знали, куди йдуть, то він знав; йому пекло руку, що її колись потиснув Александров.
Дзенькнув кришталь келихів.
— За успіх! — сказав Гнат Макарович.
— Будьмо, — відказав Зорін.
Коли вони спустошили тарілки з заливною рибою і Пєтухов наповнив чарки вдруге, Зорін озвався:
— Ви цікавились, чого пішов з засідання Александров.
— Так…
— А запитати слід про інше: чого він — учений-атомник прийшов на засідання секції з раптових викидів?
— Ну, він — чільний член найвищого форуму…
— Ні, не тому. Він просто знає цю роботу.
— Звідки?
— Сім років тому я доповідав про це на Президії Академії наук і підписав йому свою монографію.
— Он воно що… То виходить, він прийшов, аби вас підтримати.
— Не виключено.
— Це велика честь. Тоді давайте вип'ємо за Александрова; щоб його зірка, яка донедавна так яскраво палала, не надто швидко закочувалась!
— Зірка-полин… — зауважив Зорін, торкаючись своїм келихом келиха Пєтухова.
— Це щось із Біблії?
— Є там таке. А полин і чорнобиль — те ж саме.
— Атож, не позаздриш чоловікові,— мовив Пєтухов. — Кажуть, що то його реактор. Хотів, як краще…
— Хотів, — відказав Зорін з сумнівом.
— В газетах писали, що на випробування атомного човна з його реактором він взяв з собою сина.
"Так ось чого учений з борідкою так допитувався, чи я власноручно здійснював апробацію способу, — подумав Зорін. — Встановлюючи істину, він водночас і лестив Александрову."
Принесли друге. На великій тарелі, крім картоплі-фрі з відбивною, лежало потроху зеленого горошку, буряка та моркви.
По третій випили мовчки й заходилися біля відбивних. Обличчя Пєтухова розпашіло, але завдяки яскраво-червоній краватці це не надто впадало в очі. "Він знає цю свою особливість, — майнуло в голові у Зоріна. — Того й носить такі краватки".
— Може, я помиляюсь, — озвався Зорін, — але мені здається — біда Александрова в тому, що впевненість у своїх наукових розробках він переніс — ні, поширив, на тих, хто впроваджує їх у практику. А там зовсім інші люди. Ви самі знаєте, скільки наукових методик було загублено виробничниками…
— Так, авжеж, — погодився Гнат Макарович. — Там на кого натрапиш. — Він вилив решту в чарки. — Мо’, ще одну? — кивнув на порожню пляшку. — Скільки того життя?!
Зорін, в якого добряче вже шуміло в голові, сказав:
— Ну, якщо від радіації допомагає, то чому б і ні? А тільки не цілу пляшку, а по сто п’ятдесят.
— До речі, як у вас там після Чорнобиля? — посерйознішав Пєтухов.
— А як? — Зорін на мить замислився. — Вже й фольклор чорнобильський з’явився: "Пожурились українці — ні в кишенях, ні в ширінці".
— Нічого собі жарт! — усміхнувся Пєтухов.
Вони замовили ще по сто п’ятдесят, потім — по смаженій качці і ще раз по сто п'ятдесят. Пєтухов розслабив краватку. На ту пору в ресторані вже почалися веселощі — заграв оркестр, з'явилися на танцмайданчику пари. Пєтухов пішов запросити до танцю якусь жінку, а по тому сказав, що в нього "душа бажає" ще. І тут у Зоріна ввімкнувся "запобіжник" — "Досить." У офіціанта, що з’явився на поклик Пєтухова, він зажадав рахунок, та коли той назвав суму, Гнат Макарович схопив Зоріна за руку, не дозволяючи платити, і розплатився сам.
Вони розійшлися по номерах під звуки ресторанного гомону.
…Постукали. На порозі стояв Пєтухов.
— Явний був перебір учора, — сказав він після привітання. — В номер прийшов на автопілоті. Нічого не пам’ятаю.
— Навіть як танцювали? — усміхнувся Зорін.
— А хіба було таке?
— Авжеж. До речі, з путньої молодицею. Там прийшла компанія. Чийсь день народження відзначали.
— Ну й ну! Мо’, похмелимось. У мене є.
— Ні,— сказав Зорін, — я ніколи не похмеляюсь. Треба б кави десь міцної…
Він завважив, що повне обличчя колеги цього разу змарніло; надто це впадало в очі на тлі яскравої краватки.
Пєтухов сів у крісло і враз кудись поділася легковажність, що випромінювала його постать. Це знову був відомий кожному гірникові вчений.
— Ви гадаєте, протокол справить враження на тих із Комітету? — озвався Гнат Макарович.
— Авжеж. Найвища експертиза!
— А вони додадуть його до заявки, коли розсилатимуть?
— Хто зна… Було б непогано. У світі дослухаються до нашої Академії наук.
Зорін пригадав розмову з американським ученим-гірником в Німеччині після семінару з проблем викидів вугілля.
"Чого у вас так мало публікацій, присвячених викидам?"— поцікавився в нього Зорін.
"Пласти, де багато викидів, ми просто не розробляємо, — відказав американець. — А відтак нащо їх і вивчати?"
"А де небагато?"
"А там, де небагато… Ми користуємось вашими розробками", — з доброзичливою іронією відказав американець.
Соколов сказав правду: в Комітеті з винаходів та відкриттів уже знали про рішення секції Президиї Академії наук. Знайомий їм Володимир Вікторович Потоцький на запитання Пєтухова, чи не виникли ще якісь формальності, відказав:
— Та ні, вже все.
— А отой протокол секції… Ви його додасте до заявки, коли розсилатимете її.
— Ні. Це був би вже тиск на експерта, — відказав Потоцький. — Мовляв, люди з такими іменами "за", а ви що — проти?
— Так-так, справді,— погодився Пєтухов. — До побачення.
— Хай щастить, — відказав Потоцький.
Сходи
1
Будинок Інституту геотехнічної механіки було споруджено в кінці шістдесятих на високому пагорбі. З його просторих вікон відкривалася панорама Дніпра, Придніпровського житлового масиву на лівому березі, коса й острівці з пляжами, а на фарватері завжди плив чи теплохід, чи "Комета" на підводних крилах, що курсувала між Дніпропетровськом і Запоріжжям.