"Років десь тридцять п’ять має,— подумав Зорін. — Нічого собі кішечка…"
Літак виплив із сірого туману хмар. Внизу стало видно поверхню землі, вибілену немов вапном. На ній вже можна було розгледіти чорні "непобілені" стіни будинків у передмісті мегаполісу. Літак у каламутному полуденні знижувався, ніби то був підводний човен, що готувався сісти на дно океану. Клацнуло у вухах і враз почулося справжнє, а не приглушене, як доти, ревіння моторів. Та водночас Зорін відчув, що довколо серця стискаються чиїсь пальці. Доти вони тримали його ніжно, немов пташеня. Він сягнув рукою до грудей, щоб зашкодити невидимій силі, але "пальці" поволі робили своє. Він кинув панічний погляд на сусідку — та продовжувала в'язати, посміхаючись чомусь своєму, приємному.
"Це що, кінець шляху?"— подумав Зорін.
Щось повстало в ньому — велике і сильне, те, що вело його по життю, відтоді, як він усвідомив себе людиною. То був сам Зорін, його сутність, про яку він — матеріаліст навіть не здогадувався. Та польова основа, що керувала кожним м'язом тіла і кожним вчинком його — людини. Вона повстала над скуленою постаттю, немов казковий велетень, джин, якого викликала з глека паніка. Зорін раптом чітко відчув, як слабнуть один за одним щупальці на серці і як воно затріпотіло, немов птах, що опинився на свободі.
"Рано тобі ще думати про кінець шляху", — почув чийсь дуже знайомий голос. Але кому той голос належав, він згадати не міг.
Гуркнуло внизу, потім ще раз. Літак уже мчав по бетону; під крилом замелькали кольорові вогні злітної смуги.
2
У залі сиділи чоловік тридцять — членів секції Президії Академії наук СРСР з розгляду відкриттів у галузі геології, геохімії, геофізики та гірничих наук. Головував академік Александров — недавній Президент Академії наук. Поруч з ним за столом сидів голова секції академік Соколов*.
Панувала невимушена обстановка. На столах стояли чайні прибори, печиво, пахло свіжозапареним чаєм. Проте між собою ніхто не перемовлявся.
Із співавторів "заявки" прибув лише Пєтухов з Ленінграда. Його на засідання секції не впустили.
Тим часом головуючий називав співавторів:
— …Крім Зоріна, це Пєтухов, Ліньков, Кузнецов, Полуянський, Тарасєв. Але ви, Андрію Микитовичу, — звернувся він до Зоріна, що сидів за першим столом, — розраховуйте на власні сили. Такий тут порядок. Отож, слово претендентові на е-е… Ага, маєте двадцять хвилин.
Зорін підійшов до стенда, де вони з Пєтуховим заздалегідь розвішали графіку, окинув поглядом лиця в залі і раптом його — Зоріна не стало. Вірніше він був, але вже як матеріальне тіло, глек, з якого, як і тоді в літаку, вийшла інша, могутніша сутність. Це вона, ця сутність, почала оповідати теорію методу, підкріплюючи її даними досліджень, промисловою практикою та витягуючи з течки акт за актом, протокол за протоколом з організацій, які підтверджували ефективність методу.
Це була не доповідь, а оповідь. Той вищий план Зорінської сутності знав, що перед ним сидять хоч і видатні вчені, але ж спеціалісти в різних галузях і, якщо він буде заглиблюватись у формули кінетичної енергії, напруженого стану масиву, конструктивних особливостей вугледобувної техніки, більшість його просто не зрозуміє. Свої тези він викладав за принципом, що спочатку була думка, а вже потім формула. Оцю думку, по можливості уникаючи специфічних термінів, він і намагався посіяти в залу.
Нагородою за старання бути зрозумілим стали очі людей; в більшості з них зайнялася цікавість, вони стали (ні, він зробив їх) співучасниками його одкровень.
Рівно двадцять хвилин тривала доповідь. Щойно він змовк і поклав указку, як зник, сховався в ньому його дух, натомість на помості біля стенду з’явився чоловік середнього зросту, спортивної статури з лицем сухорлявим, на якому вже не було знати впевненого у своїй правоті вченого, а — підсудний, котрий з бентегою душевною очікував на початок судового слідства.
З цікавістю дивився в залу Александров, який сидів за столом між секретарем, що вів протокол, та академіком Соколовим. Відбувалося щось незвичайне для цих стін, і головуючий намагався не прозівати реакції зали.
— Переходимо до обговорення, — сказав він. — Почнемо з запитань.
І враз руку підняв літній добродій з борідкою.
— У мене є запитання. — Не дочекавшись дозволу головуючого, він провадив — Усе це дуже дивно… — Залом прокотилося пожвавлення. — Ні, я не про саму ідею, а про її перевірку на практиці. Одна справа розробити теорію, а інша побачити її в дії. Випадок, погодьтеся, незвичайний. За помилку треба платити життям…
— То повернемося до вашого запитання, Михайле Степановичу… — нагадав головуючий.
— Так, так… Скажіть, будь ласка, кого ви послали на першу промислову перевірку? У вибій?
— Я там сам працював, — відказав Зорін. — Ну, далеченько від вибою, у штреку, знаходився мій колега і один із шахтарів-добровольців.
— Стривайте, але ж треба було управляти комбайном. А ви — науковець…
Чоловік, напевне, хотів кинути на нього тінь, мовляв, учений то вчений, але життям ризикував чужим, а не власним.
— Перед тим я стажувався у прохідників і в достатній мірі оволодів технікою.
— То, виходить, ви першим, на власні очі побачили, як лускається і обсипається порода, як шипить газ?
— Ну, так, — відказав Зорін.
— Дякую, — мовив чоловік з борідкою, опускаючись у крісло.
Краєм ока Зорін помітив, що за їхнім діалогом спостерігав Александров. Навіть, здалося, що той зітхнув з полегшенням при останній відповіді Зоріна. Тепер він ще більше пересвідчився, що дійство, яке відбувалося тут, зініційоване колишнім Президентом Академії наук. А причиною зацікавленості першої людини науки в державі був виступ Зоріна сім років тому на Президії АН СРСР і, мабуть, його монографія, що він її підписав тоді Президентові. По суті Потураєв його того разу нібито підставив. Та вийшло на краще. На тодішній Президії, як і тепер, хтось ніби доповідав і відповідав на запитання замість нього. Але там він ще цього не усвідомлював. Він тоді відчував себе людиною, котра хильнула для сміливості і тим зняла з себе всі комплекси, а головне позбулася внутрішнього цензора, котрий пильно стежив, аби він не бовкнув чогось зайвого.