ДІЯ ТРЕТЯ
Село. Посередині кону хата Степана Реви, котра виходить причілком до авансцени. Далі город, тік, садок і т. п.
ЯВА 1
Степан (сидить на призьбі). Що то, подумаєш, весна: сонце світе ясно та ласкаво і наскрізь пронизує тебе теплом; жайворонки щебечуть… Вже, либонь, скоро й соловейко затьохка?.. В полі хлібець людський зеленіє, а на панському почав рунитись: інша справа й спроможність, то й хліб кращий. Як вдивишся, що як та царина зеленіє, то ніби чуєш, що й кістки в тобі починають лускотіти, неначе почувають, що ось-ось прийде їм невгавна робота… Весна-красна! (Глянув вгору). Сонечко на полудень звернуло і, мов те дівча молоде, усміхається; і сам, дивлячись на нього, несамохіть усміхнешся.
ЯВА 2
Харитон і Юхим виходять з своєї хати.
Харитон. Я тобі дам нову кухвайку! Це прямо розбой, калавур!.. Хоч з села втікай; збирай збіжжя та й їдь на Амур!..
Юхим. Що ж, тепер тільки й погуляти: уосени візьму жеребка, тоді я царський, а не ваш; тоді мені вашого нічого не треба.
Харитон. Де ж я тобі візьму грошей, де?
Юхим. Мало де? Позичте!
Харитон. Напозичався вже по саму зав'язку!
Юхим. Тепера промеж парубків ходять двірські кавалери: лакей, кучер, повар, машинистий,— співають городських пісень. Може б, і я якої навчився? Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте вашого дзигзета або руб серебра на ситцеву рубашку!
Харитон. Це ти мені хочеш засліпити очі? Мабуть, кортить тебе у "заборонку"? Програв на перший день празників два злоти?
Юхим. Програв якраз!.. А ви не грали?
Харитон. Так я ж виграв! Аж тринадцять копійок виграв… Бо я всі карти наскрізь бачу, знаю, коли можна замирити… Чорт не видав, завели моду у "заборонку" грати!..
Юхим. Як з таким батьком, то краще на гілляку!
Харитон аж одскочив.
Степан. Що, сусіде, легко слухати від сина таку промову?
Юхим (убік). Ну й чого та бормота раз по раз чіпляється?
Харитон (до Юхима). Та я тебе!.. (Присікується до нього).
Степан. Та візьми його за чуба!
Юхим. Овва!
Харитон (скида жакета і віддає Юхимові). На, подавися ним!
Юхим хутко зодягся й пішов.
Що ти вдієш з ним?
Степан. Чув пісню, що каже:
Ой мамцю моя,
А я доня твоя,
Було б мене вчити-бити,
Як маненька була!
Харитон. Він, сказати, тепера вже не мій, а царський!
Степан. Намацав одне слово: "Він царський!" А ми чиї? Доки дома, він твій, а піде в службу,— буде царський! Повернеться з служби, знов не чий же буде, як твій. Треба дітей дома вчити, то вони і в царській службі шануватимуться!
Харитон. Як його вчити? Таке розпутство завелося!
Степан. Змалку-лозиною та батогом, а тепер вже й дубина не поможе.
Харитон. Ну, така роззява мій Юхим! Як я, дак я всі карти наскрізь бачу! Інший хвабриться, з маненьким козирьом жене… А я оце думаю кинутись до мирового. Помилуйте! Знаєте, купив я своєму Юхимові хвинельову кухвайку, сказать, достометну німецьку! Аж любо було глянути на нього: панич! одним лицем панич! Ну, вже й чортова роззява!.. Пішли ми у церкву на страсть! Ото ж як вже дочитували дев'яту чи десяту ванголю… Ба таки десяту, бо я вже дев'ять пуп'янків наліпив на своїй свічці. Звичайно, почали люди куняти,— сказать, народ потомлений! — дехто вже хріп, інший носом клював… Зашкварчали чуби і почали шмалятиною тхнути, як і повсякчас воно бува на старость. Титар походжа по церкві та розбуркує парахвиян. Тільки що пройшов повз нас, ще до когось промовив стиха:
"Що ви, спати в церкву поприходили, свинота!.." Соломія Гаврикова стояла позад мого Юхима, задрімала, псявіра, та й притулила свічку до Юхимової кухвайки: геть спина так і зотліла!.. Хіба на це є закон, щоб руб сімдесят три копійки як у воду жбурнути?
Степан. На кого ж ти скаржитимешся мировому?
Харитон. На неї! Яке вона має положеніє палити чуже добро? Дай їй путивочку, вона й хату мені спале!.. Таке розпутство!..
Степан. А хто ж і заводе те розпутство, як не ми самі? Гедзети, плюндрі, чоботи, бляшками та цвяшками обліплені!.. Ну, чи пристала ж така одежа до чорної роботи?
Харитон. Коли ж дивишся, як другі, то й собі потрапляєш…
Степан. Не біжи за прудким, коли певен, що не доженеш; скільки ворону не квітчай у павине пір'я, а нарешті вона таки зостанеться вороною — чув?
Харитон. У гедзеті якось акуратніш! В городі, на базарі, то вже кожен тобі каже: "Поштенний!" А як напнеш сірячину — "Ти, мужик! Хамло! Мазепа!.."
Степан. Видко пана по халявах. Ти ж мужик і є?
Харитон. Та… Ну, все ж таки… І скажіть, на милость божу, що воно за знак, що дощу нема?
Степан. Доведуть людей гедзети та бляшки до злиднів.
Харитон. Тепер би, празниками, саме б йому йти! Щодня хмариться, супиться, а не йде!.. Ото відьми так починили?
Степан. Чи буде дощ, чи не буде, а ти таки не вважаєш на врожай, синові купив гармонію?
Харитон. Купив, за два з половиною, з дзвінком!.. Ну й ловко ж він гра "бариню"! Ви не чули? Звичайно, він вже царський!..
Степан. Розпутство, розпутство!..
Харитон. Та що ви все гарчите? Ну, а скажіть: як воно мусить бути? Ви ж читаєте того… псалтиря, що там воно показує?
Степан. Там багато не про нас писане.
Харитон. Сказать так: ми бачимо вгорі — небо, а під ногами — землю! Ну, а що там вище або нижче, чи втнемо ми своєю головою?
Степан. Думаєш, що земля не дає нам пораду? Як щиро помолишся та припадеш до неї, то й чуєш, що вона таки промовля до тебе… Тільки ми недоумки — нерозсудливі, незугарні зрозуміти сієї поради.
ЯВА 3
Ті ж і Роман.
Харитон (побачив здалеку Романа). Ото ж і Роман Жлуденко? Він, він!.. Куди це простує? (Гука). Сохронович, куди бог несе?
Роман (підходить). Христос воскрес! З празником!
Харитон і Степан. Воістину!
Харитон. Куди це?
Роман. Кожен свого шука. До ваших парубків прийшов, дома занудився.
Харитон. Навряд чи здибаєш їх! Де-небудь по кручах у "заборонку" грають; бо в селі не можна, урядник велів соцькому забороняти!
Степан. Присядь, парубче, та побалакай з нами. Чи, може, куди хапаєшся?
Роман (сіда). Прихапок, як і вхапок: лизнув — не вхопив, сьорбнув — не наївся!.. Де люде, там і розмова; а де розмова, там і розум… (Помовчав). А ви ж про віщо тут балакали?
Степан. Та… Переливаємо з порожнього в те, що без клепок. (Сміється). Пустословимо!
Роман. Коли б з кожного слова виростало діло, то не було б слів, а саме діло.