ЯВА 5
Ті ж і Свирид.
Свирид. Про віщо чурукуєте?
Пилип. Звичайно, про те, що, мовляв, щодня тебе муля…
Харитон. О, муля, аж дошкуля!
Денис. Було б ще дошкульніш, та вже й нікуди!
Харитон. Дід Кирило кажуть, що відьми розплодилися, а Роман глузує!
Денис. Сказано: багач та ще й грамотій!
Роман. То дід глузують над вами, а я навсправжки кажу, що ті відьми дідові снилися.
Кирило. Га? Снилися?.. Як тільки дочиталися до хреста, я луп очима: стоїть мацапура попліч мене і шкіриться!.. Відкіля це ти, думаю, вискіпалася? Ще й з дійницею на голові! Стоїть і звіриться на мене… Я їй тиць дулю навідлі, отакечки — о! На тобі, кажу, хвостата прояво! Щезла!.. Зирк управоруч, аж і друга!..
Харитон. Сторія!
Роман. Це ви, діду, задрімали та до того ще постилися троє день…
Кирило. Батькові своєму лисому розкажи!
Роман. А чом же ніхто інший, опріч вас, не бачив тих відьом?
Харитон. Бо дід, так вони средствія такого знають, що сподобилися їх бачити!..
Роман. Неправда! Нехай дід так зроблять, щоб ті відьми отут з'явилися, тоді і я повірю!
Кирило (плює). Тьху! (Пішов).
Свирид. Ну… Тадже ж і в книжках повинні писати про відьом?
Роман. Пишуть!
Пилип. Аякже! Мій старший хлопчина якось читав мені про "бабу-ягу, костяну ногу".
Роман. То ж казочка, а казочка — побрехенька. А є такі книги, у котрих і правду пишуть.
Харитон. Яку ж правду?
Роман. А таку, що багато ще є людей у дитинячім зрості, котрі вірять усякій нісенітниці.
Свирид. Хто ж його зна, котрій книжці і вірити?
Харитон. Стривайте! Ну, а через що ж нема у нас дощів, через що? Кажуть: куди відьма махне рукавом, туди й хмари прожене. Правда, Денисе? Так же кажуть?..
Денис. Нехай отой розумний каже.
Роман. Аби б дощі, то вже й хліб родитиме?
Харитон. Атож як?
Роман. У книжках пишуть і достометно викладають, що засухи відтоді настали, як повирублювали ліси та позамулювали річки…
Денис. Чорт батька зна що плетуть!
Свирид (до Дениса). Та ну, не перебаранчай!
Роман. І знов доказують і те, що люде здебільшого обробляють землю "на нехай".
Деякі. Як то "на нехай"?
Роман. Сяк-так подряпають, як ще колись-то діди та прадіди дряпали.
Харитон. Одначе ж за прадідів хліб родив?
Свирид. Ще й який хліб!
Денис. Навдивовижу!
Роман. Тоді земля мала силу; а тепер вже переорали її на попіл, знесилили. Замість того щоб обробляти, наприклад, так, як німці-колоністи обробляють землю, наш брат тільки дряпа і всі надії склада на бога.
Денис. Як бог захоче, то й на голому вродить.
Харитон. Без бога ні до порога.
Роман. А звичайно. А друга приказка каже: "Поможи, боже! — Роби, небоже!" Отже, німці, мабуть, цю приказку добре розжували.
Свирид. Так то ж німці!
Роман. Такі ж люде, як і ми; і тому ж богові моляться. Німці до ладу обробляють землю та ще й удобряють.
Пилип. Там і спромога, і снасть інша!..
Харитон. Та, може, воно… Ну, скажіть, на милость божу! Тепера у мене плуг є, то леміш на ньому ще від діда! Що ж мені — поламати його чи спалити та німецького купувати?
Денис. Ось знаєте, що я вам скажу? Дайте ви мені отак, як я оце стою: десятин з тридцять землі на вічність та плугів зо три, волів, годів на п'ять вільготу…
Пилип. Та ще чого?
Денис. Ще чого? Та хоч і годі!
Свирид (усміхається). І небагато чоловікові забагнулося!
Денис. І тоді побачите, яким я зразу зроблюсь розумним.
Пилип. А так, так!..
Денис. Ти-бо не такий! Чого шкіришся? У тебе плуг, волів є, то й розум у тебе є! Свирид має дві пари волів та четверо коней? Він теж розумний! Тепера у Романового батька: сімдесят десятин землі, свій хутір, худоби сила, грошей повні кишені, усякі достатки!.. То вже Роман мусить бути розумнішим над вами обома… Одним лицем: памещик-о! А ми злидні, то ми вже дурні, болвани!.. Шапочку повинні здіймати перед дукарями!.. Ні, ти спершу дай мені силу, то й я показав би себе!
Пилип. Оце правда! Що правда, то не гріх! Таку вже правду сказав, як на квитанції списав! Хто-хто, а ти показав би себе: щодня одвідував би всі шинки.
Денис. А чи не плюну я тобі межі очі?
ЯВА 6
Ті ж, писар і старшина.
Писар. Што, Роман Софронович, все з мужичками гуторите?
Роман. А хоч би й так, кому від цього зашкодить?
Писар. Сколько разов постерегаю вас у єтих времяпровожденіях, ну не соображу: какая вам вигода?
Старшина. І я не соображу.
Роман. А так собі балакаємо, та й годі: не кожне слово мимо вуха летить, інше і в вухо.
Писар. А по-моєму, з ними розглагольствовать, що по воді батогом хлестать!
Пилип. Тобто ми такі дурні?
Писар. Не в том расчот…
Свирид. Ав чім же?
Писар. Што просвещенія на вас не видать…
Старшина. Нікоторої прибавки!
Пилип. З путящої балачки, то й ми дещо розжовуємо.
Свирид. Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш…
Писар. Сомніваюсь! Думаєте, што я єту орду не пробував цівілізувать? Двадцять разов принімався — не дєйствуєт! Ти йому образи, а він тобі лика!..
Старшина. Така навкруги необразованость!..
Денис. Це правда, господин старшина! Істинно, як на гладкому, як на черіні!.. Коли несила, то краще мовчати!..
Старшина (грізно). Тобі давно вже пора замазати рота!
Денис. То я його не геть-то ще й роззявляю!..
Старшина (скоса зиркнув). Чу-чю в хлів!
Денис. Та я… (До Харитона). Ходім! Началство, звісно, треба мовчати.
Пішли з Харитоном.
Писар. Скажіть нашим мужичкам: господа, просимо викушать по чарочці…
Денис (оглядається). Га?
Писар. О! (До Дениса). Ступай, ступай! По чарочці, так єто на них дєйствуєть! Примєрно, почну їм пояснять про телеграф…
Роман. Про телеграф? Навіщо ж це?
Писар. Как? Ото ж у нас телеграф проходить?
Старшина. Стовпи ото і дріт, то ж телеграп?
Роман. Ну?
Старшина. От тобі й ну! По ньому ж депеші йдуть. Примєрно: тут бренькни, а в Петербурзі чутно!
Писар. Заговорю з ними об суєтності мірской: вони сисчас собстветную суєтность: "А чи не чувать там ще, чи скоро нам землі приріжуть?"
Пилип. Що в кого свербить, то він те й чуха.
Свирид. Кожному своє на думці. Мовляв: бондареві — обручі, шевцеві — ремінь, хліборобові — земля!..
Роман. На мою думку: селянинові до телеграфу ще мало клопоту.
Писар. Ну, то ви розводите канітель!
Старшина. Або як урядник кажуть: "мирхлюндію"?
Роман. Балакали б про те, що селянинові корисніш. Наприклад, хоч би розтлумачили їм "крестьянське положеніє"…
Писар. Вот не було печалі!
Роман. Ви, пане писарю, згорда дивитеся на мужика і лічите сезе надто розумнішим від нього; а коли б ви балакали з ним, як з рівнею, було б пуття. От сьогодні, наприклад, у нас велике свято, зібрали б ви громаду та й поміркували б гуртом: хто той, котрого усі християне в цей день величають?
Писар. Це діло попове! Спрощу вас: видали ви "рыцаря печального образа"? Так осьдечки він стоїть перед вами.
Роман. Скажіть, бога ради, від чого це, як тільки балачка наша доходе до краю, до діла, ви зразу починаєте замазувати мені очі чорт батька зна чим?
Писар. Но однако ж… Впротчем, я нісколько не охотен вам больш возражать, потому што нема тут такого третього, котрий би обсудив: хто з нас больш не при своїм умі-розумі!
Старшина. Слухайте мене! Я вам по настоящій совісті скажу, що з мужиком ніколи не слід у патьоки заходити. От я зже четвертий рік за старшину, ну нікоторої, щоб образованость яка, нікоторої прибавки!..
Роман. Це ви вже обидва починаєте воду товкти!
(Хоче йти).
Старшина (лапа його за рукав). Не любите правди? Постривайте-бо! Знаєте ви казку про "стрижене та голене"? Отак же і наш мужик: кіл йому на голові тешіть, а він таки своєї гнутиме! Як і "сбдухи праведні" виходитимуть з нього…
Роман. Які "сбдухи"?
Старшина. А як же? Як чоловік помира, то з нього виходять сбдухи праведні!
Писар. Ви, Юхим Ничипорович, не понімаєте Романа Софроновича, ну тольки я їх постяг. Вони хварисействують, єй-богу, хварисействують! Побули б вони у моїй шкурі лібо в вашом положенії.
Старшина. Борони, боже, усякого хрещеного і нехрещеного!
Пилип. Та нужда навчить коржі з салом їсти.
Свирид. Ого-го, ще й як їстимеш!
Старшина. А може, це овсім не до вас річ? Знаєте примовку: мовчи, дура, не з тобою гаварять?
Писар. Всяке животне повинно знати свій хлів!
Роман. Та й я те ж кажу. (Сміється).
Писар. Ну што ви? Ех, ви вочєнь вумниє!
Старшина. Мужикові дай волю, він зараз з тобою запанібрата або на груди сяде.
Роман. Коли б же то теля та не забувало свого хліва?
Писар. Ви же єто у какую ноту ударяєте?
Старшина. Я ледве-ледве за три года набив руку.
Пилип. Еге ж, аж набубнявіла?
Старшина. Чу-чю!..
Пилип (тихо). Ну-ну, не дуже. (Пішов, за ним Свирид).
Старшина. Посадови кого другого на моє місце — здуріє!
Роман. Не здуріє, а задуріє! Та як і не задуріти: з мужиків та зразу в пани вскочити?
Старшина. Як? Тадже ондечки, як була у нас нападенія…
Роман. На кого?
Писар. Юхим Ничипорович неправильно виражають! Вони кажуть про епідемію!
Старшина. А як ящур напав худобу? А чума?..
Роман. Куди це ви розмову заламуєте?
Старшина. То-то ж бо й є! Скотину велено вбивать, а громада почина бунтувать! Отут і впорядкуй! Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру і продав; а ми своїх з шкурами будемо закопувати?
Роман. А нащо ж ви з свого вола шкуру здерли?
Старшина. Нащо?.. Ну та вже… І знов скажу ще й так: чума чумою, ящур ящуром, а як об самуварях? Як понаїздять: справник, становий, дохтур… "Подай самуваря!" А іноді: "Подай сахарю-чаю!" Десятник, хіба він що зугарен? Звели йому самуваря зогріти, він і наллє туди води, куди слід вугілля вкинути. Єй-богу, правда!
Роман. Та все ж таки я не розберу, навіщо ви мені про це кажете?
Старшина. Навіщо? Тепера двоє лошат урядникових на зимівлі, телиця станового…
Писар. Довольно, Юхим Ничипорович! Усіх обов'язаностей за одним духом не вимовите.
Старшина. Ні, я к примеру кажу, що треба ж з чогось потягнутись?
Писар. Разві ви не сообразіте, що Роман Софронович взяли собі воображеніє, що всі тут дураки?
Роман. Он до чого вся балачка тичеться! Митці!
Писар. Смішно вам? Важна комерція. Що ж, Юхим Ничипорович, розговівшись, поїдемо на земських у проминаж?
Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інколи проманажишся.
Писар (до Романа). Ви чванитесь тим, що вчилися у городськом училищі?
Роман. Збоку видніш, хто з нас чваниться.
Писар. Но і я, мілостівой государ, і по школах вчився, і промеж людей, можеть, боліє бував, нежелі хто? А при том захачу — поведу разговори; но могу і пренебреженіє сказать! (Іде).
Старшина. Поштеніє! (Простяга руку). Давай-те-бо руку? (Чоломкається з Романом). Чудний чаловек! А бодай вас!.. (Махнувши рукою, йде).