Довгий робочий день літній уже дотліває. Усе потомилось, чекає, бажає спочинку, і сонце само поспішає до моря скупатись у хвилях холодних. Весь мир йому шле "на добраніч" і з усміхом тихим чека яснозорої ночі. Ся ж мовчазлива відрадниця цілого світу сіє вже росу по темних долинах і гори помалу вдягає в сутінок, сходить по горах на небо і в небі засвічує зорі – небесні лампади. В той тихий праведний час, зітхнувши легенько ще раз вітерцем, земля засипає, і море вітає її блиском співучим. І в тихий той праведний час з реготом диким та з стогоном тихим вразливим із темних печер вилітають дві птиці, носяться скрізь понад морем, по слободах темних, по горах і в темних гаях, цілісіньку нічку літають, ображують покій святий. Ті птиці – не птиці: то грішнії душі, скарав їх господь за гріхи, щоб не сміли на сонечко праведне глянуть, вночі щоб не відали сну і спочинку. І сумно на серці стає, неначе морозом за плечі хапає, як слухаєш їхню розмову пташину.
Перша квилить, літаючи: "Сплю!" Друга дико регоче. Чого ж та не хвалиться сном, не спить серед ночі, чом та невесела, що дико регоче?
У давню давнину, в зеленій долині і там, понад морем бурхливим, слободи рясно стояли (од їх нині і сліду немає); в тих слободах люди жили (вже й прізвище їхнє забулось). Люди як люди, у будень робили, а в свято гуляли, ще й бучно гуляли, дарма, що і ворог, не дуже далеко причаївшись, хижо на їх зазирав.
Настало їдної хорошої днини великеє свято: токи й садки спорожнились, замовкли, по улицял люди товчуться, у храмові натовп народу, дим кучерявий пахнючий хвилює, падають жертви криваві під гострим ножем, і хлопці вродливі співають. Дівчата, мов квіти на грядці, сяють убранням святковим; як вітер квітки захитає, шёпчеться листя зелене; як хлопці споглянуть на красних, шепчуться ті веселенько. Один лиш мовчить, не співає, молитись не сміє, бо знає, що бог не послуха молитви його; стоїть він, похнюпивсь, дівчачії чари минають, не ваблять його.
Скінчилась отправа. На ігрищах повно народу. Хороше спокійнеє море ще краще, як хвилями встане; хороші вродливі дівчата ще кращі, коли заспівають, сплетуться в веселий танок. Немає ж ряснішої квітки над тую червону троянду, немає найкращої дівки над тую березу, що онде в танку подружок молодих має прозорим серпанком, звивається, наче метелик, – так серце юнацьке рішило, і очі слухняні спинились на любці.
Під явором синім стоїть нерухомий, нічого не бачить, нічого не чує, що робиться округ його, він здалю одну її бачить, одну її тільки і чує. А вірний товариш давно вже вмовляє його піти погуляти: з луків тугих постріляти, на конях баских поганятись, в борінні поміряти силу, – нічого не чує закоханий хлопець.
Ось в холодочку зібралися сиві діди і милуються дітьми своїми і тиху розмову ведуть проміж себе. "А що, люди добрі, чи й нині, в таке превеликеє свято, нам ставити чати? Чи, може, наш бог милосердний для свята свого початує за нас і нас охоронить од злих ворогів? Гріх-бо в таке превеликеє свято у вільних людей, наче в рабів, однімати спочинок і праведний сон".
Довго гули, начеб ті голуби, сиві розумні діди, а врешті отак присудили: не ставити варти сьогодні, на чати не слати на гори, а тільки де знак височенний над морем стоїть, оглядаючи море і землю, – хай там один лиш сьогодні чатує і гасло вогнем подає, як на морі, чи в горах бува що прикмітить.
Дівчата й хлопці покинули грища й танки, купчаться всі коло темного дуба. Там сивий музика узявся за віщії струни. Прокинулись струни, зітхнули і змовкли, все заніміло. Старий чарівник усміхнувся, замислився трохи і вдарив обіруч; і гучно поринули хвилі співучі. Музика ридає, музика регоче, музика із серця самого виймає думки таємні і носить в повітрі, а другеє серце пожадливо ловить ті згуки, душі таємницю, І мовчки зглядалися очі і мовчки спускались додолу, а милі уже розпитались, уже розмовляли без слова.
І хлопець, що досі сумний був, тепер аж іскріє од щастя, а дівчина жвава, що сміливо досі дивилась, – тепер зчервоніла і вкрила своє засоромлене личко серпанком і тихо промовила: "Вийду".
Спускалося сонце над морем, і знову під явір гіллястий зібралися сиві діди обирати вартівника на ніч: "Хай бог сам присудить, кого становити". Зібрались хлопці: лице у лице, плече у плече, дужі, відважні та гарні. По приказу діда всі стали рядком, разом лучки натягли, разом спустили: знялись-заспівали перистії стріли. Бач, кого сам бог вибирає, стрілка у того найдалі й впаде. Пішли оглядати, чия лягла далі – то всі полягали рядком, одна залетіла геть-геть далеченько. Усі звеличали стрільця. Лиш він, той стрілець, не радіє: дурно темненької ночі його виглядатиме дівчина люба, що вперше сьогодні призналась.
Діди розділили й останніх: кому наглядати в долині, кому виряджатись на зміну; ще раз помолилися богу, благословили вибранця, і всі розійшлися спокійно. Один між всіма неспокійний знайшовся: давно він чекав сього свята, щоб сповнити давні заміри, що потай од всіх він кохав у нечистому серці. Влучний стрілець сподівався, що верх його буде, але не по його зробилось: стрілка, слухняная досі, ізрадила ниньки, доля сприяла товаришу його, і ось він, сердитий і темний, ходить та думає давнюю думу.
Літ із двадцяток тому проминуло – на березі моря в розбитому судні рибалка знайшов невеличкого хлопця, за рідну дитину узяв, назвав його Найдою, щиро глядів-годував, навчав говорити по-своєму; тільки недовго нажився, а Найда остався в громадських руках. Недурно мовляли старі: два роти в сироти: одним poтом їсть, другим і бреше, і лає. І правда, не вийшло пуття з сиротини: не знав хлопець рідної неньки та батька, щоб правди, добра його вчили, хати ж чужі навчили хитрощам тільки та злості. І змалку росло воно хитре, пронозливе, гостре на речі, і ласки ніхто не забачив в іскрявих смішливих очах. Не раз і не два вже сі очі займались недобрим вогнем, як часом хто з хлопців, хазяйських синів, його у чому переборе, і тільки втішався він хижо, коли переборотий милості просить у його.
Та з хлопцями добре змагатись, а що ти подієш дідам, що Найдою його прозвали і інше, як Найда, не хочуть і звати, і честь йому завше, як найді. Роками складалась, росла йому злоба у серці, неначе гадюка в дуплі, та тільки не знала, – з якого б то боку дошкулить своїм ворогам. Злість має гострі вуха і очі, зараз впізнала, де можна знайти підмогу: ворог давнішній, що досі не мав собі певної сили, щоб просто напасти, почав хитрувати: послав шпигуна роздивитись по людях, хто б то знайшовся охочий продати свій край. Неначе голодна собака, блукав поміж людом шпигун, аж поки на Найду наскочив. Заграли неситії очі у Найди, і хлопець невдячний згодився продати тих самих, що стали за батька, за матір; слушного часу дожидався, щоб гасло подати. Ось вже і день той настав, так другому варта досталась.