— Жахливо! За відверту брехню Карнебі вчинив наді мною самосуд. Пригадую, як я пробрався додому й тайкома, щоб ніхто не побачив моїх сліз, прослизнув до себе нагору. Отак, схлипуючи, я й заснув, але плакав я не через те, що мене скривдив Карнебі, ні. Я плакав за садом, де мріяв гуляти лагідними надвечір’ями, за привітними, ніжними жінками, за товаришами, що мене там чекали, за грою, яку знов сподівався вивчити, — за тією чудовою забутою грою...
Я не мав сумніву, що коли б тоді не розповів був... Важкі часи настали потім для мене... Вночі я плакав, а вдень ходив сам не свій. Цілих два семестри я в школі байдикував і діставав погані оцінки. Може, пригадуєш? Ну звісно, пригадуєш! Ти залишив мене позаду в математиці, і це змусило мене знов узятися за зубріння.
3
Якийсь час мій товариш мовчки дивився на червоне полум’я в каміні. А тоді заговорив далі:
— До сімнадцяти років тих дверей я не бачив. Але потім щастя усміхнулося мені втретє... Я саме зібрався був на вокзал Паддінгтон, щоб поїхати до Оксфорда на вступний іспит. Це було скороминуще видіння. Я сидів на екіпажі, нахилившись уперед, покурював сигарету і вважав себе, певна річ, світською людиною — куди твоє діло! І раптом перед моїми очима постала та біла стіна, зелені двері, і в душі прокинулися такі дорогі мені й незабутні враження.
Але ми з гуркотом промчали мимо... Я був такий здивований несподіваною картиною, що не зупинив кеба. Ми проїхали вже далеченько й завернули за ріг. І тоді зі мною сталося щось незбагненне: у мене раптом ніби роздвоїлася, розпорошилася воля. Я постукав візникові й сягнув рукою до кишені, щоб дістати годинника.
— Слухаю, сер! — хутко відгукнувся візник.
— Я хотів... — крикнув я. — А втім, ні, це я так... Помилився! Я поспішаю. Поганяйте!
І він поїхав далі.
Іспит я склав. Увечері того ж таки дня, про який ідеться, я сидів біля каміна в кімнатці нагорі, в моєму кабінеті, і в вухах у мене все ще лунали слова батькової похвали — чути їх мені випадало досить рідко — й мудрих порад. Я посмоктував улюблену свою люльку — величезну люльку, яку курять замолоду, — і думав про двері в довгій білій стіні. "Якби я спинив був кеба, — міркував я, — то пропустив би іспит, не вступив до Оксфорда й зіпсував собі кар’єру! Тепер я краще розуміюся в житті!" Той випадок примусив мене глибоко замислитись, але я все ж таки не мав сумніву, що кар’єра моя була варта такої жертви.
І любі мої товариші, й осяйна атмосфера саду здавалися мені прекрасними й чарівними, однак далекими-далекими. Тепер я мав намір завоювати світ, і переді мною розчинилися інші двері — двері моєї кар’єри.
Воллес знов задивився на вогонь. Червоні відблиски освітили на його обличчі вираз якоїсь затятої рішучості. Але за мить цей вираз зник.
— Так, — зітхнув Воллес, — я весь віддався кар’єрі. Я працював — працював багато й уперто. Але в мріях раз у раз повертався до свого чарівного саду й бачив ті зелені двері — хоч мигцем, а бачив. Це траплялося ще чотири рази. Так, чотири рази. На той час світ став для мене таким яскравим, цікавим і значним, у ньому відкривалися такі можливості, що напівстерті чари мого саду помалу розвіялися, відійшли кудись далеко-далеко. Хто ж бо поплескуватиме пантер дорогою на званий обід, де будуть гарненькі жінки й знаменитості! Коли я переїхав з Оксфорда до Лондона, я був молодиком, який подавав великі надії і дещо навіть устиг уже зробити. Дещо... Та були й розчарування...
Двічі я закохувався... Та не хочу на цьому спинятися. Проте одного разу я зібрався до тієї, котра, як я знав, мала сумнів, чи зважусь я до неї прийти. Я навмання рушив най коротшим шляхом і опинився в безлюдному провулку поблизу Ерлз-Корта. І раптом переді мною з’явилася біла стіна й знайомі зелені двері! "Дивно! — мовив я до себе. — А я думав, вони десь у Кемпден-хіллі. Це місце моїх незвичайних мрій знайти так само неможливо, як і полічити камені Стоунхенджа ".
І я рушив далі — я поспішав до своєї мети. Того дня двері мене не вабили.
Правда, була мить, коли мені закортіло штовхнути двері — для цього я мав би ступити якихось три кроки вбік... У глибині душі я майже не мав сумніву, що двері для мене відчиняться, але потім раптом подумав, що це може мене затримати, я спізнюся на побачення, і тоді моя добра репутація постраждає. Згодом я шкодував про те, що так квапився; адже можна було принаймні зазирнути за двері й помахати пантерам рукою. Але на той час я вже збагнув, що не варто гнатися за тим, чого однаково не наздогнати. І все ж на душі в мене було тоді дуже гірко...
Потім настали роки впертої праці, і про двері в стіні я не згадував. Аж недавно вони знову спали мені на думку. І враз мене охопило таке відчуття, немовби світ переді мною заслала якась тоненька пелена. Я подумав, що ніколи вже не побачу тих дверей, і серце моє сповнила туга й жаль. Може, я тоді трохи перевтомився, а може, давався взнаки, як то кажуть, вік: як-не-як сорок років... Не знаю. Але невдовзі гострота світосприймання, завдяки якій легше долати життєві перешкоди, притупилася — і це тепер, у часи таких важливих політичних подій, коли я повинен діяти. Дивно, чи не так? Але я починаю стомлюватися від життя, і земні його втіхи, що випадають на мою долю, здаються мені жалюгідними. А віднедавна мене знов почало нестерпно тягти до мого саду. Так... А їх я бачив іще тричі.
— Кого — пантер?
— Ні, двері. І не ввійшов!
Воллес нахилився до мене через стіл, і, коли заговорив знов, у голосі його я почув нездоланну тугу.
— Тричі випала мені нагода... Тричі! Я давав собі слово, що коли ті двері знов опиняться переді мною, то неодмінно ввійду. Втечу від усієї цієї задухи й куряви, від блискучої омани, від стомливої метушні... Втечу й ніколи вже не повернуся... На другий раз, думав, неодмінно, зупинюсь... Давав собі слово, а коли наставав той другий раз, я про все забував.
Тричі за один рік я проминав зелені двері, але так і не ступив у них. Тричі за той останній рік...
Перший раз це сталося того вечора, як після обговорення законопроекту про викуп орендних земель дійшло до глибокого розколу й уряд утримався при владі більшістю в три голоси. Пригадуєш? Ніхто з нашого боку — та, мабуть, багато хто і з боку опозиції — не думав, що ввечері все так скінчиться. А дебати розбили нас на дві половини, наче яєчну шкаралупу. Ми з Готчкіссом вечеряли в його кузена у Брентфорді. Нас викликали по телефону, обидва ми "були без жінок, відразу сіли в кузенову машину й ледве встигли на початок дебатів. І ось дорогою ми проїхали повз мої двері в стіні. У місячному сяйві вони здавалися якимись примарними. Автомобільні фари кинули на них яскраво-жовте світло... Так, то були, без сумніву, вони.