Двері в стіні

Герберт Джордж Уэллс

Герберт УЕЛЛС

ДВЕРІ В СТІНІ

1

Одного вечора — це ще не минуло й трьох місяців — Лайонел Воллес звірив мені історію про двері в стіні. Слухаючи його, я не мав тоді ані найменшого сумніву, що та історія правдива.

Він розповідав так просто, щиро й переконано, що йому не можна було не повірити. Але на ранок я прокинувся вдома з зовсім іншим настроєм. Лежачи в ліжку й перебираючи в пам’яті подробиці розповіді Лайонела, коли мене вже не заворожував його спокійний, проникливий голос і не було затіненого абажуром м’якого світла від настільної лампи, одне слово, тої затишної атмосфери, в якій ми сиділи за вечерею один напроти одного — перед очима гарні блискучі ложечки, десертні тарілочки та келихи, і наш маленький яскравий світ мовби відгороджений від реальної повсякденності, — історія та здалася мені зовсім неймовірною.

— Він напустив на мене ману! — вигукнув я. — Гарно ж у нього вийшло!.. Чого-чого, а цього я від Лайонела не сподівався — тільки не від нього!

Потім, сидячи в ліжку й попиваючи вранішній чай, я зловив себе на тому, що силкувався збагнути: чому ж його невірогідна історія збудила в мені таке трепетне відчуття живої дійсності? Може, через те, що Лайонел намагався відтворити, змалювати, передати, — мені важко навіть знайти відповідне слово, — свої враження, про які інакше й не розкажеш?

Але тепер такі пояснення мені вже не потрібні. Сумніви мене більш не тривожать. Тепер я вірю, як вірив, слухаючи Воллес а, що він з усіх сил прагнув відкрити мені свою таємницю. Та бачив він насправді чи йому тільки ввижалося, мав якийсь неоціненний рідкісний хист чи просто став жертвою власної уяви, — сказати не важусь. Навіть обставини його смерті, — саме вона й поклала край моїм сумнівам, — не пролили світла на цю історію.

А втім, нехай судить сам читач.

Тепер я вже не пригадую, що спонукало звірятися мені — випадкове моє зауваження чи докір — такого стриманого чоловіка, як Воллес. Здається, я закинув йому те, що він несерйозно, навіть байдуже поставився до одного важливого громадського руху і дуже мене цим розчарував. І тоді Лайонел, захищаючись, раптом вибухнув:

— Я мав інший клопіт!.. Так, я знаю, — провадив він, трохи помовчавши, — це була з мого боку недбалість. Але річ у тому... Тут ідеться не про духи чи привиди... Однак... хоч як це дивно, Редмонде, а я не можу позбутися одної настирливої думки. Мені весь час щось не дає спокою... щось мене засмучує, сповнює якимсь нетерпінням...

Він замовк, піддавшись властивій нам, англійцям, сором’язливості, яка так часто бере над нами гору, коли доводиться розповідати про щось зворушливе, сумне чи прекрасне.

— Ти ж бо закінчив Сент-Ателстенський коледж, — раптом промовив Воллес, як мені в ту хвилину здалося, ні з сього ні з того. — Ну ось... — Він знову примовк.

А тоді, спершу раз у раз затинаючись, але потім дедалі невимушеніше, почав розповідати про свою таємницю. То був невідчепний спогад про неземну красу і щастя. Він сповнював його душу тим непогамовним трепетом, від якого всі розваги й захоплення світського життя були для Воллеса нудними, безглуздими й марними.

Тепер, коли я маю ключ до розгадки, мені здається, що тоді було все написано на його обличчі. У мене є фотокартка, на якій та відчуженість закарбувалася дуже виразно. Дивлячись на фотокартку, я щоразу думаю про слова, сказані жінкою, що палко кохала Воллеса. "Несподівано, — зауважила вона, — Лайонел втрачає до всього інтерес. Він просто забуває про вас. Ви для нього не існуєте, хоч ви й поруч..."

Проте Воллес не завжди втрачав до всього інтерес і коли вже зосереджував на чомусь увагу, то вмів домагатися виняткових успіхів. І справді, його кар’єра — це не що інше, як ланцюг удач. Він уже давно залишив мене далеко позаду, займав куди вище становище, ніж я, і грав у суспільстві таку роль, про яку я принаймні не міг і мріяти. Йому ще не сповнилося тоді й сорока, і якби він, кажуть тепер, був живий, то мав би владу й напевне ввійшов би до нового уряду. Вчився Лайонел краще за мене, хоч особливих зусиль і не докладав — це виходило в нього якось саме собою. Майже всі шкільні роки ми провели разом у Сент-Ателстенському коледжі в Західному Кенсінгтоні. До коледжу він вступив з такими самими знаннями, що й я, а закінчив його, значно випередивши мене. Блискуча ерудиція і талановиті виступи Лайонела просто викликали в усіх захват. Хоч і я, на мою думку, вчився досить непогано. Саме в школі я вперше й почув про ті "двері в стіні". А вдруге мені випало почути про них усього за місяць до його смерті.

В усякім разі для нього ті "двері в стіні" були справжніми дверима в реальній стіні й вели до справжніх, невмирущих цінностей. У цьому я тепер не маю сумніву.

Це ввійшло в його життя дуже рано, коли Лайонел ще був хлопчиком років п’яти-шести. Пригадую, як він, неквапно й поважно розмірковуючи вголос, — так ніби сповідався переді мною, — намагався з’ясувати, коли ж це в нього почалося.

— Раптом я побачив, — розповідав він, — темно-червоний дикий виноград... Багато темно-червоного винограду на тлі білої стіни, освітленої яскравим бурштиновим сонцем. Він з’явився відразу, хоч я вже добре й не пригадую, як саме. Перед зеленими дверима на чистому тротуарі лежало листя кінських каштанів. Розумієш, листя було жовте, зелене й усе в плямах, але не буре й не брудного кольору. Видно, воно щойно попадало з дерева. Судячи з усього, вже стояв жовтень. Я щороку милуюсь, як із кінських каштанів опадає листя, і знаю, коли це буває.

Якщо не помиляюсь, я мав тоді п’ять років і чотири місяці...

Лайонел був, розповідав він далі, дуже розвинений, як на свій вік, хлопчик. Розмовляти навчився надзвичайно рано і взагалі відзначався "старечою" — так казали люди — розважливістю. Батько давав йому волю, яку не всі діти дістають і в сім чи вісім років. Мати померла, коли йому сповнилося два роки, і він зостався під наглядом виховательки — не вельми пильним і не надто суворим. Батько — поважний, заклопотаний роботою юрист — приділяв синові мало уваги, однак сподівання покладав на нього великі. На мою думку, Лайонелові, незважаючи на всю його обдарованість, життя здавалось одноманітним і сірим. І ось одного дня він вийшов у місто.